Мені дали ланку. З раннього рана до смерку били поклони землі. Засаджували гори, що загучали терням. Каменем викладали тераси, копали й витоптували ярки для води, мурували пивниці, носили на собі гній. А тоді бралися за регураш, плантаж по-вченому. Щоб корч довго жив і рясно родив, землю довкола треба перекопали на метр углиб. З хащі жони носили в кошарах чорний і легкий, як попіл, ґрунт. Ним стелили ямку, клали чубук, розправляли каждий корінчик. Згори притрясували-солили пухкою землицею, укріпляли битою цеглою і камінцями. Пак кремяну черленицю топтали босими ногами, метали гній і заливали водою. А згори під листок насипався маленький горбик, як кротовина. Оби сонце не виссало мізерний корчик. За день роботи садили рядок винниці»
«І так ви садили в радгоспі, на чужому?» дивуюся я.
«Так Бог приказав садити. Інакше який хосен? Перші роки заганяли вино Хрущову. Велика челядь у нас гостилася. Американський художник Рокуел Кент, поет Рильський. Вино хвалив, але паленка з абрикос йому більше смаковала. Пак написав стих про нашу ланкову Русинкулю, діти в школі вчили напамять. Був пізніше і Расул Гамзатов. Ото був сміхар, фурт комсомолок за гузички щипав.
Та недовго комунішти мали регулу бавитися файними винами. Навчилися хитрити, доки не перехитрили самих себе. Цистернами зачали возити чуже з Марокко, Аргентини, Чилі, Алжиру. Добрі вина, гріх брехати. Ми відрами пили й не пяніли. Казали, що їх міняли за самольоти й танки. У Мукачеві розливали і на Москву. А наші винниці помали загучали ізабелою і делаваром. За чехів і мадярів самі пусті люди їх мали на лугошах. А ниська і тим не каждий похвалиться. Через тоту пянку ніколи погар доброго вина упити. Недавно онук приніс склянку купованого в бовті. Упозірує на вино, а на смак пахняча киселиця зі спиртом. Якби я свому дідови такого налляв, він би мені в очі улляв».
Скупий січневий промінь грає на вологих скельцях рогових окулярів. Шкарубкі пальці погладжують лозу: «Ци повіриш, не так мені тяжко сись світ лишати, як винницю».
Він і сам як лоза, тонкий, вузлуватий, динамічний. Готовий напоїти радістю живого слова чужого чоловіка.
«Світ школа, біда директор. Недовго я урядовав. Не дурний сказав: хто з панами оре, тот задом волочить. Грозна все менше родило, а панів з корчагами все більше. Лише дурний і лінивий не крав. Як напоїш таких, що пропили би й ризи? А в мене на папери мало все сходитись. Звер я собі з шиї оту баламуту, пішов на цвинтар гроби копати. Робити мусай. Нехотя, нехотя зїж і крихотя. Заробок негустий, зате спокійно, тихо, командовати нікому. Туй усі єднакові. Не те що в долині. Один, тямлю, по-чорному крав, усе тягнув до хижі, землицю стягував, хижі правив. Не знав міри сегінь, доки го сюди не привезли. Тепер має доста, ще й згори му наметали. Оно такоє: не наївся не налижешся»
Пес Дуді зривається з місця, летить повз ліщину прогоном, яким натужно піднімається жовтенька Славута.
«Мої, сльозливо усміхається дідо Кундя. Кортно їм без старого пня. Смішні. Ну що, з Богом, неборе. Наговорив я тобі міх казок і півтайстри правди. Води напийся й забудь»
«Мої, сльозливо усміхається дідо Кундя. Кортно їм без старого пня. Смішні. Ну що, з Богом, неборе. Наговорив я тобі міх казок і півтайстри правди. Води напийся й забудь»
Удома наливаю дідової води. Студена аж око коле. І пахне зимовим туманом. З солодкавою терпкістю. На споді горнятка танцює виноградне зернятко.
Чорний ангел
Будь-яка діяльність невловимою тінню кладе на людину свій відбиток.
У неї важкі, наче оловяні, очі, випиті баченим за довге життя. Обличчя темне, нерухоме, відчужене. А руки на них лячно дивитися: вузлувато сплетені на животі, з пергаментною цупкою шкірою, набряклою на долонях від частого стикання з водою. І цей крижаний, лінивий спокій. Немає чуда, щоб потривожило його. Воно так, коли людина довго дивиться в безодню, безодня починає вдивлятися в неї.
Ержі-нейні Горват має ремесло, якому, мабуть, і назви немає. Хоча воно таке ж древнє, як і людство. Вона споряджає людей в останню путь. Такі були ще в часи фараонів і скіфських царів. Їх, гетер і плакальниць, готували ледве чи не з дитинства. Останній каприз людини піти з життя красиво поважали завжди. Західна цивілізація побудувала на цьому цілу індустрію. Ми ж, як і в усьому, неофіти. Але такі люди стихійно зявляються майже в кожному селі й місті. Декілька їх і в Мукачеві. І оточені вони серпанком насторожливої загадковості.
Хоча з бабою Ержікою ніби все просто. Шістдесят вісім років, самотня чоловік загинув «по пянці», діти розбрелися по світах і тюрмах. Усе життя санітарила по лікарнях. Живе в старенькій хижці під замком. Облізлий кіт Лоці й дві кози сердечні її компаньйони. Живе з мізерної пенсії, семи соток городу й ремесла обмивальниці.
А почалося все ще в лікарні. Родичі простягали жінці кілька рубликів у морзі: «Приведіть до порядку». Мила, одягала, розчісувала небіжчиків, міцними руками допомагала віднести в машину. Без особливих емоцій «як вальки метала».
Аж поки смерть не заглянула і в її хату, примусила заповажати СЕБЕ. Привезли додому серед ночі потовченого чоловіка. Чи то аварія, чи бійка і досі не знає. Жили вони погано, чоловік пив по-чорному, не раз і її товк, а майстер був пан своїм рукам. Сиділа над ним опівночі й злорадно думала: ну ось, віддав тобі за все Бог сповна. Уже не будеш з мене кров ссати. Ніякого не мала в серці жалю до нього. Запалила свічку під їхнім весільним ображчиком, налила води в корито, щоб обмити тіло. Доторкнулася до рани і раптом полумя свічі застрибало, немовби хтось дмухнув на нього. А протягу в кімнаті ніякого. Відняла від тіла руку знову рівно горить. Приклала пломінчик знову труситься