Тихо над Шайбою в цей час. Лише вітер порушує безгоміння й стара ворона інколи огризнеться.
«Мала ворона, а великий писок має, бурчить дідо Мішо. Я й сам живу, як потя. Там ягоду промерзлу вщипну, там яблучко, горішок. На дачах ниньки урожай на деревах лишають. Даколи в Кольчино зійду за хлібом або до гентешів. За склянку вина чи кіло шипшини. А так капуста, крумплі й пасуля руська годуля. Дві кози держу. Трафляється, Дуді зайця притягне чи фазана».
Пес Дуді, кудлатий і сивий, як дідо, піднімає розумні очі, прислухається, що про нього кажуть.
«А вліті легше, усе якась копійка цяпне. Тому вино підрізати, тому поправити городину, прискіпити садовину Оно так, нігда з грошима не буває так добре, як тяжко без них».
У верховітті яблунь тане відлуння дзвону з Червоної гори.
«До церкви ходите?»
«Мене єден з дачі, що був партійним начальником, теж воспитує: Мож би в неділю й на службу піти, а не з козами по драчу ходити. Я хрести не вбаляв, церкви не закривав і гній на фару не звозив. А ти, неборе, молися Туй недалеко під старим горіхом була печера з камінним хрестом, доки її комунішти не засипали. Прийду, постою, попрошу собі: Господи, пужай мене кілько хочеш, лише не карай
Бог, коли хоче покарати чоловіка, то відбирає ум. Я леґінчуком був. Розуму як у блохи цицька. Коли в село руські заходили, розумні людкове попряталися. А я, сомар, навісив срібну няньову годинку, узяв образ і пішов з бабами насперед них. Годинку вхопив перший солдат: Давай сюда, мать тваю. Інші за жінок узялися, котрі молодші. Дітваків у добровольці лудили. Свальба сорочку найде. І до мене прийшов офіцер: Солдатом быть хочешь, парнишка? Ай. Тогда показывай, у кого лошади. Коней і вози позабирали, стріляли в бочки з вином і губами ссали з дірок. Нам, дітвакам, дали форму й погнали з собою. Добровольці. Через три тижні запхали мені в руки дві гранати й показали на бетонний бункер над дорогою: Уничтожить! Підповз я, вер гранати і сам упав. До тями прийшов серед мадярів. З вароша там служив чоловік, дідо в нього винницю пораяв. Слово за мене сказав, не вбили, нагодували. А через місяць я втік, блудив хащами, доки не вийшов на своїх. Радий був, а вони не дуже. Довго радилися плінний я чи дизертир. Так і не досудили, відправили з другими неборачиськами в Сибір. Та під Алтаєм наш поїзд розсипався, і склепали ми собі з тих трісок лагерьок. Оно так: ліпше псові муха, як пясть поза вуха»
Старий іде в хлівча кинути козам сухих віників. Утробно гугнить звідти: «Питаєш, як там жилося-малося А так, бідного гадина й на коні вкусить. Ми дорогу насипали з каміння. По сто метрів тягли за день. Такі голодні, що гору зїли би. Як вивела нас у поле, ожили хлопці морква, капуста, бурак. А садили вигнані куркульські жони й доньки. І що собі думаєш, купили вони в конвоїрів за самогонку мене собі в поміч. Дров нарубати, гній вивезти, сесе-тото. Робота як робота. Зате яка їда! Наївся я, як на Великдень, і в хлів іду спати. А неволяшні жінчовки посмішкуються, як пес на гарячі крупи. Ми, кажуть, мужичок дорогий, тебе не лише для чорної роботи взяли. І перину збивають на постелі. Я почервенів як рак, і з хижі бігом. Ґаздинька через вікно лише гойкнула: Не хочеш ти, захоче другий. Так і сталося. Вернули мене каміння цубрити, а до них іншого послали. Поміняв я око на коко Хлопці, конечно, сміялися. А я не шкодував. Сто років мак не родив, а голоду не було. Тюрма не тюрма, а совість мати треба.
Як Сталін умер, нас домів порозганяли. У селі на мене позирають, як на криваву сорочку. І урядники, і ті, чиї коні ми з солдатами позабирали. Покрутився місяць-другий і втік у хащу. Зліпив хижку з лободи, якось живу. Ліпше своє горе, як чужий гаразд. Можна би й женитися, коби не ніс довгий, як три тижні. Та женитися не танір розбити. Сестра каже: Мішо, ти вже черствий леґінь, за тебе хіба вдовиця піде. А уйшло, що перша її цімборка за мене й пішла. Няньо радовалися: висока, на верхню полицю в шпайзу досягала. Мама були низькі, фурт гоклик з-під няня витягали. Це його мириговало. Моя Моня мені з першого дня почала казати старий. Дітина.
Як Сталін умер, нас домів порозганяли. У селі на мене позирають, як на криваву сорочку. І урядники, і ті, чиї коні ми з солдатами позабирали. Покрутився місяць-другий і втік у хащу. Зліпив хижку з лободи, якось живу. Ліпше своє горе, як чужий гаразд. Можна би й женитися, коби не ніс довгий, як три тижні. Та женитися не танір розбити. Сестра каже: Мішо, ти вже черствий леґінь, за тебе хіба вдовиця піде. А уйшло, що перша її цімборка за мене й пішла. Няньо радовалися: висока, на верхню полицю в шпайзу досягала. Мама були низькі, фурт гоклик з-під няня витягали. Це його мириговало. Моя Моня мені з першого дня почала казати старий. Дітина.
На дорозі робив. Лупали тунель. Але мені то не любилося. Мене тягло до садовини. Коли руські винзавод відкрили, я попросився у винницю. Жона сміховалася: поміняв зарплату на заплату. Обійшов я Лавки, Клячаново, Бобовище, Підгоряни, визбируючи в ґаздів аломські сорти. Як нині тямлю бокотор, липовина, шосла, цвайгер, трамінер, отелло, золо дьоньд Дідо Митро з Кальника показав мені такоє грозно, що восени його веретами обертав від студени і до перших морозів держав на колови. Сок, як мед густий, стікав з бумбульок. Вино з них переже возили паніям у Прагу. Таким вином доста було губи змастити