Йонко приймав від людей (де ще тоді були австрійці і шведи?!) ягоди, гриби й шкури. За ними приїздили зі степів машини, повні соняшнику. Потім баби стояли з мішками по базарах і вокзалах, продавали насіння в пакетиках із газет. Повсюдно стояли, аж до Москви.
Йонко підбив голову колгоспу завести звіроферму, шити рукавиці, плести кошики, мотати трансформатори, збирати транзистори, чавити вино з яблук. Людей на роботу звозили з десяти сіл. На їхнє обійстя приходили чужі люди в пальтах, радилися під деревами, хитали головами, махали руками, тупали ногами. А Йонко мовчки слухав і їв сливи. Кидав у траву кісточки й кілька слів для прибутніх. І вони відходили, притихлі й запалені примарною надією. Приходили румуни, грузини, цигани, євреї. Діти чули, як батько розмовляє з ними не по-нашому.
А «волги» і «бобики» бігали понад Рікою, як насолені. Десь невидимо крутилася загадкова громіздка й потужна машина, а іскри до її мотора висікалися тут, у затінні кудлатих лерх, під сивою смерековою стріхою І от знагла голів колгоспу і сільради, а заодно й вязку районних начальників, посадили. Прийшли й до Йонка, нервово щось випитували. А він щиро сміявся й знизував плечима. Зробили обшук, пересіяли зерно, перетрясли оборіг і пішли.
Грошей у хаті не було ніколи. Зате всі були вбрані й ситі, мали доглянуту худобу. Йонко ще в концтаборі навчився обходитися без грошей. Не гріли його гроші. Може, гріло щось інше. Якщо гріло. «Мені не треба девятсот. Мені досить двічі по двісті і раз пятсот». Така була в нього приповідка.
Після арештів чужі перестали являтися. Вибирався у світ час од часу сам Йонко. І привозив крупи, цукор, макарони, олію, ящики горілки. Спочатку машиною, а відтак у руках і на плечах. Це був уже інший Йонко. Не той, що завжди сміявся. Він мав світлу голову, але потайну, темну душу. І нікого туди не впускав, наче оберігаючи рідних від мороку, який приніс із собою. «Може, він і шахрай, розмірковував вуйко Тимко, може, зрадник і великий грішник, але ми не маємо права судити його, бо в нього є якась своя правда, яку іншим важливо поважати, будуючи свою». Але домашні так і не збагнули її, бо Йонко не любив довгих просторікувань. Він навіть не довершував при розмові фраз. Може, йому не цікаво було розмовляти з ними, а може, утомливо
Доки вистачало питва, він пив. Палив своє життя, як копійчану свічку. Пив, майже не заїдаючи. Замість закуски втягував у себе ситні, пахучі воздухи. І не міг тут надихатися після крематоріїв і шахт. В останні роки життя Йонко лишень пив, не переймаючись хазяйством. «Я в законі, мимрив у хмільній тлумі. Мені трудити западло». Коли його спаралізувало, міг піднести за день до рота хіба вже чарочку-другу. І то лише тому шкалику, що привіз звідти дарунок друга-латиша, якого врятував від голодної смерті в Якутії. Шкалик був вирізаний із бурштину, який викидає на берег Балтійське море. У камені, що просвічувався, як майський мед, серед білих пухирців повітря застрягла мурашка. «Робіть, робіть, гаруйте такою й ваша доля буде», бурмотів Йонко-жидик, показуючи нігтем на мураху в бурштині. Чоловік із чужим обличчям і світовою чужістю в душі.
Його комірчина, постеля, крисаня й навіть старий пес, що любив дрімати поряд, пропахли сивухою. Син його натоптував у чарочку смоли-живиці, щоб немічній руці важче її було піднімати і щоб менше залишалося вмісту для горілки.
«Вуйку, ви лікуєте все і всіх, домагав він Тимка. То невже не можете вилікувати няня від пянки? Чи не хочете?»
«Не можу і не хочу», відсікав той.
«Чому? Він же вмре від горілки».
«Ні, він пє, щоб жити»
Дідо Кундя
Спочатку було слово. Відтак вино. А потім слова, слова, слова, які впереміш із вином творили такий іскристо-духмяний коктейль, що на папері не передати. І все-таки спробую.
З Михайлом Кундею мене познайомив пес. Ми шукали джерело над мукачівською Шайбою, з якого знайомий натураліст робить «живу воду». Спанієль Педро вивів мене на хижку з просмолених шпал. Дідо в засмальцьованому картузі теж тюпав з цеберком до кринички.
«Добра вода?» запитав я.
«Голодна. За нею будете їсти, як крадений кінь. А добре в мене вино. З няньового корча. Коли з Аргентини вертався, привіз пару копачиків. Не вино, а молитва. Перший погар задурно». Я став віднікуватися. «Чоловіче добрий, послухай вісімдесятирічного лингаря: ніколи не шкодуй від себе погар вина». І в кліп ока з щербатого запітнілого графина цямкотіла золотава «луїза».
«Будьте здорові!» сказав я, вдихаючи тривожно кислий аромат.
«Здоровля кожному устачить до смерти, зауважив старий. А ми ліпше упийме за те, аби нас жони не били по писку мокрими помивальками».
Я не заперечував.
Зараз він без жони. Вона зимує в доньок. Він теж щоосені обіцяє, що «вже спуститься у варош», але то лише казки. «Мені вода з труб смертю пахне. Їда городська як мило. Та й сидіти коло телевізора, як гній невивезений, я не годен».
Лукаво всміхаючись, покурюючи в рукав, Кундя розповідає про доньок: «У мене три дівки. Як полумя. А сина так і не було. Сигінь няньо, бувало, казали: Мішо, на доньку зопрешся, як на соломяну палицю. Не занапасти файту. Буде онук дам тисячку. Я змагався, а оно усе дівка. Пропала фамілія. Та я не журюся, видать, така судьбина. Одного шкода тисячки тої. Так легко міг заробити файні гроші»