Бурмило зняв шапку, зламався в попереку, дрібно зашаргав до нього.
«Ти хто?» різко запитав доктор.
«Нумеро 10457, ласкавий пане».
«Не те питаю. Хто ти був у світі і що привело тебе сюди?»
«Єстем поляк. Комуніст. Винен, пане, спокутую».
«Комуніст? А-а-а, то це вишикувався твій інтернаціонал? зловісно всміхнувся Кляубер, кивнувши на принишклий гурт хворих. Ти хочеш добра й справедливості для всіх пригноблених? Добре, я тобі в цьому поможу. Скидай блузу, шапку, чуні».
Той поспіхом роздягся.
«А ти, доктор показав кістлявим пальцем на Йонка, одягай це. І забери в нього реєстровий зошит. Комуніст вивищує тебе. Як там у вас співається: Хто був нічим, той стане всім?.. Це справедливо, хоч ви це й украли в Христа. Послухай, якщо спробуєш позбиткуватися з хлопця, попадеш на прийом до мене. На останній».
«Повинуюся. Але чому За що йому така милість, пане?» скиглив у поклоні поляк.
«Чому? Тому що в тебе пісний писок, а в нього усміхнений. Велика Німеччина любить веселих людей».
Йонко зціпив рот, аби ненароком не згубити того виразу. Мабуть, доктор не знає, що це природа його лиця така вічно всміхатися. Та він помилявся, той знав усе.
«Форарбайтер научить тебе, що робити, а коли скінчиш вахту, зайди до мене».
Сонце скісно вдарило із-за блоку, освітивши волосся Клаубера. Воно горіло над головою, як золота підкова німбу на святих образах. «Бог цього світу. Світу за дротами», Йонко не встиг додумати це, як той в усміху ще більше випнув свої криві зуби: «Маєш рацію, хлопче». Він читав думки.
Увечері Йонко чекав під білими стінами «різницької». Так називали господу доктора Клаубера. В Аушвіці вбивали здебільшого без крові. Лише звідси виносили сувої кривавих простирадл і мішки відходів людської плоті. Казали, що Клаубер відрізає зайве й доточує чуже. Йонко знав, що на кого «різник» поклав своє зміїне око, той не вивернеться. Та мав смутну надію, що про нього забудуть. Не забули.
«Ком!» упало з вікна, як горіх у бурян.
Увечері Йонко чекав під білими стінами «різницької». Так називали господу доктора Клаубера. В Аушвіці вбивали здебільшого без крові. Лише звідси виносили сувої кривавих простирадл і мішки відходів людської плоті. Казали, що Клаубер відрізає зайве й доточує чуже. Йонко знав, що на кого «різник» поклав своє зміїне око, той не вивернеться. Та мав смутну надію, що про нього забудуть. Не забули.
«Ком!» упало з вікна, як горіх у бурян.
Клаубер усадовив його на ослін під лампою. Боляче роздирав рот, як коневі на торговиці, вистукував залізком зуби, закочував ніздрі, пхав якусь лопатку в горло. І говорив розлучні, гладенькі слова не по-німецьки. Нарешті руба запитав: «Чуєш себе хворим?» «Я здоровий», з острахом відповів Йонко. Доктор сипло, по-когутячому розсміявся: «Усі пожильці цього пекла готові назватися хворими, аби хоч день-другий полежати в тиші на чистому простирадлі. Ти серед них один здоровий. Це добре, здорових лікувати ще цікавіше».
Йонко мовчав, пожираючи очима калач із маком. «Бери, бери, підштовхнув доктор блюдце. Та скажи: а потворним себе вважаєш?» «Не знаю. Люди кажуть. Одні сміються, інші жаліють». Клаубер наблизив свої очі до його зовсім близько і, цокаючи кривими зубами, промовив: «Себе най пожаліють. Себе Так Ісус казав».
Простягнув пучку до книша в Йонковій руці й відщипнув кусничок: «Я зробив стільки операцій, як маку в цьому тісті. Спочатку для свого професора, відтак для карєри, для власного самолюбства, для багатих пацієнтів, нарешті для рейху, для фюрера. Тепер я зроблю операцію для душі. І для тебе. Чи може бідолашний Клаубер дозволити собі якісь невинні забаганки?» запитав він суворо. «Може», потвердив Йонко, смокчучи булку. Ковтати її просто так він собі не міг дозволити. Це задоволення треба було розтягнути хоча б до ранку. А там хай хоч ріжуть.
Доктор теж кинув до рота крихту. «Як тебе звати? Звідки ти родом і ходом?» «Іван. Русин із карпатських лісів». «А-а-а, там зайців багато. Добре, карпатський зайцю, стрибай у дезінфекційну, там тобі дадуть усе, що треба, а потім нагодують Але як це тобі вдається їсти без губів і не впустити й кришки?!»
Йонко думав, що той доктор розумніший. Упустити крихту Треба ж таке ляпнути! Попри все, цей чоловік Йонкові подобався. І не лише тому, що виділив його, дав йому хліб і приязно з ним розмовляв. Головно за те, що не погидував узяти з його рук їжу. Це Йонка направду вразило. А може, він просто пяний? На столі стояла напівпорожня пляшка коньяку.
Так Йонко став матеріалом великого різника, хірурга, підзвітного самому Гімлеру. Добрий тиждень він їв і спав, їв і спав. І ні про що не думав, готовий до всього. Бо знав, що свиней ситно годують перед мясницями. Їв і спав А потім лише спав. Бо їсти не міг. Рот був замотаний і горів жаром. Привели його до доктора, і той дав йому соломину, щоб смоктав какао з горнятка. Йонко виссав одним духом і скосив очі на почату пляшку шнапсу. «Яволь, кивнув ствердно різник. Ми заслужили випивку. Добре попрацювали», і націдив йому повне горня. Дивно, але пекучий трунок гасив гарячку рота. А згодом і душі.
Розпеленали бинти, і на Йонка з дзеркала глянула рийка сома червона, губата, з одвислими вусами ниток. Знайомі були тільки очі й підборіддя з ямкою. Усе інше чуже, притулене й пришите, як латка до старої торби. Шви гнили, кровили сукровицею. Клаубер давав забарвлений чимось спирт, аби промивати, і втішно прицмокував: «Чистий Давид Як у Мікеланджело Недарма я так довго шукав натуру».