Йонко тихцем спирт випивав, а рани заживали самі по собі. «Що він зі мною зробив?» запитав якось санітара. «З тобою нічого. А з того молодого єврея злупив, як лико, півобличчя і пришив тобі. Тепер маєш чим шамкати. Було б що». «А де той бідака?» «Де? Здимів через комин». «За що?» «За те, що морда жидівська. Та ще й без морди» зареготав санітар.
Йонка тоді замлоїло, уперше за табірне буття. Губи йому довго не піддавалися. Учився чужим ротом розмовляти, сміятися, їсти. І пити. Це давалося найлегше. А спирту було вдосталь. Ним мили руки, інструменти, операційні столи. Йонко вже помалу прислуговував Клауберу. Коли випивав, снилося, що той, чиє лице він носив, шепоче йому щось сумне його ж губами. Чужою мовою шепотів Йонко силився зрозуміти, що він хоче йому сказати. І не розумів.
Рубці затягувалися, шкіра розгладжувалася, оживала. Його твар набула нової, виразної подоби. «Красунчик», називала його медсестра фрау Труді. Персонал добре ставився до нього, бо Йонко був «роботою доктора Клаубера». Він подумав, що, мабуть, і Шпрінца вже не смішкувала б із нього. Тим більше що відтепер і він мав дещицю іудейської крові.
Рубці затягувалися, шкіра розгладжувалася, оживала. Його твар набула нової, виразної подоби. «Красунчик», називала його медсестра фрау Труді. Персонал добре ставився до нього, бо Йонко був «роботою доктора Клаубера». Він подумав, що, мабуть, і Шпрінца вже не смішкувала б із нього. Тим більше що відтепер і він мав дещицю іудейської крові.
Кошмарні сновидіння скоро минулися. Та явність була страшнішою, ніж сни. Доктор Клаубер «вирівнював людську природу», виправляв її помилки. Карликам подовжував гомілки, довготелесих укорочував, вирівнював кривих, згладжував горби, безногим і безруким пришивав кінцівки. Таких було мало, тому спочатку людям відтинали здорові, а тоді пришивали наново. За що тільки не брався цей невгамовний різник! В окремих штубах лежали діди, яких відмолоджували. Натомість дітей зістарювали за місяць-другий їх румяні личка мінялися на зморщені яблука.
І був цілий блок молодих жінок, яких запліднювали так, щоб вони народжували двійнят, причому хлопчиків. Рейху потрібні були солдати. А санітарів, що доглядали жінок, стерилізували. Але ті цим не переймалися, бо тут стерпно годували й не били. Йонко не раз заглядав у шпару, коли Клаубер оперував. Обличчя його було як мармурове, а очі горіли. На скельцях окулярів схрещувалися відбиті ножі й спиці. Доктор морщив чоло й ворушив губами, наче відчитував безмовну молитву. Це було схоже на якесь таємниче ворожіння на крові. Власне, це й було певне чаклунство, яке важко було збагнути.
«Я поправляю недоробки Бога», гоготав він напідпитку.
«А Бог за це не карає?» насмілився спитати Йонко.
«За що? За те, що я виконую роботу краще за нього? Він може покарати хіба що із заздрощів. Але чим пеклом? Таж ми з тобою давно в пеклі. Ти вимушено, а я створив собі пекло для власного користування».
І ось одного дня Клаубер покликав Йонка й поклав перед ним нову смугасту блузу з номером, а при ній мішечок. «Одягай, це лояльний номер. Скажеш, що відбився від матері, коли вас провадили на роботу в Німеччину А тут маєш пігулки. Заживай їх не більше однієї на день. Це підкріпить тебе в голоді. Не хочу, щоб моя робота пропала марно. Живи, Йване! Скоро табір згорнуть і тих, що зможуть іти, поженуть на нове місце. Видобув із шафи пляшку горілки: А це кращі ліки для душі. Я поправив твою плоть, але душу вибач тут я з Господом не сперечаюся Живи з такою душею, яку збережеш після всього»
Пігулки були чорненькі, схожі на козячі бобальки. Вони справді врятували Йонка. Глупої ночі, під заграви й гуки зі сходу, їх погнали в сніги. Ішли ночами, щоб їх не викрили англійські літуни. Слабші тиснулися в середину колони. У руслі живої ріки легше волочитися. І тепліше. Та все одно тут-там на снігу залишалися сірі грудки тіл. Живі кидалися на них шуліками, здираючи шмаття. Конвой стріляв уже в голі мощі. Виснажені люди ледве йшли, але й так тягли на собі всяку мізерію, хапаючи ще й чуже. Йонко й раніше бачив, що обтяженість зайвиною вбиває скоріше, ніж нестача. Сам ішов у полегші, залишивши в Аушвіці себе колишнього разом зі старою личиною.
На день їх заганяли в тісні хліви. Там вони спали навстоячки в липкій холодній задусі. Не пускали ні до вітру, ні до снігу, щоб могли зачерпнути жменю замість води. Ловили ротами крижану порошу, що сіялася крізь діряву стріху. Цементні копальні Ебензеє вони почули раніше, ніж побачили, на зубах заскрипів камяний пил. Згодом цей пил сідав їм на голови й на вії, вїдався в шкіру, а на легенях за ніч утворював кірку, яку ранком розбивали, гупаючи кулаками в ребра. Юшка теж була з цементною осугою замість жиру. А сіре хлібеня з висівок, куколю, тирси й камінців ділили на девять частин. І сніг був сірий, і на ньому вовтузилися сірі воші з кайлами і лопатами. Знесилених тут не спалювали й не душили газом, просто скидали в забій. Уночі їх терзали вовки й лисиці, удень круки. На сірому тлі були чорними лише ці птиці, бо, наївшись людських потрухів, старанно чистили піря.