Таким же робом убивали шприцом із фенолом калік і хворих. А свіжі партії новоприбулих, якщо блоки були переповнені, вели прямо в «небесну купіль». Ця споруда була ошатною й легкою, наче голуба птиця, що збирається злетіти з пагорба. А може, так тільки здавалося, бо звідти щодня зринали в небеса сотні душ. На ту будівлю лячно озиралися навіть бувалі «кіблюки», що пройшли не одну тюрму-табір.
Довірливих людей заводили до просторої зали, просили роздягатися до теплого душу. Доти їм приготують каву й чисту білизну за розмірами. О, як це гарно покупатися з дороги та переодягтися у свіже! Люди рвалися одне поперед одного. Завжди знаходився хтось, що стежив за порядком, аби спритники не лізли без черги. Зі шматочками пахучого мила заходили в купальню з душовими ситечками. За ними засували двері. Зараз пустять воду, з утіхою чекали прибулі. Пускали, але не воду. З цівок шипів жовтуватий газ. У диких конвульсіях, у паралічі шаленства люди билися об стіни й підлогу, нігтями й зубами хапалися одне за одного
Тоді заходила газ-команда, щоб струменями води змити зі стін кров і мозок. А заодно й обібрати тіла нещасних. Тут було завжди жнивно, бо пригнані носили коштовності на собі. Есесівці збирали те й долучали до іншої «канади». Так називали звезену з цілого світу поклажу. Служникам щось удавалося втаїти. Крім того, вони ще продавали й інше. За чотири «дими» чи одну «цулягу» (хліб із ковбасою) знаходилися ласі на жіноче тіло. Уже не живе, але ще тепле. Як вони молили газовиків перекрити рури бодай на півхвилини раніше: щоб жінки ще здригалися! Йонко бачив крізь шпару, з якою пожадливою хіттю злягалися вони з трупами, що лежали на бетоні з покорченими кінцівками й вибалушеними очима. Один старий так і вмер на дівчині. Його довго не проганяли хай милується, заплатив же чоловік! А коли втямили, що неживий, винесли їх разом, задубілих в обіймах. «Солодка смерть», весело підмітив грек Маноле. І всі довкола, звиклі до смертей, як до вошей, десь на споді душі позаздрили старому. Таким було табірне кохання.
«Кохання це ріка, що пливе між двох берегів, життя і смерті», обрамить згодом цей спогад Йонка його шуряк Тимко.
Йонко обжився. Мав досить часу й товкся по всіх закутах. Знав, що, де і як. Розвідав «чорну біржу». Там було майже все те, що й за дротом. Бо звідти щоднини приганяли нові лави різного люду з Європи. А з ним і гори «канади» дорогого шмаття і взуванки, інструментарію, цяцьок, смачного їдла й питва. Турок Масхун навіть прихитрявся ліпити з муки, горіхів і патоки ласощі. Де він їх брав?! Масхун возив сміття, та всі знали, що під кришкою візка сховані солодкі коржики, цукрові зірочки й півмісяці, пахучі цукати. А на бляшаній кришці сміттярки було видряпано гвіздком «Gamsis Hayat» «Життя без смутку». І палячі, і газовики довіряли Йонкові своє золото на обмін. Він це робив уміло й хитро, маючи з того й сам хосен. Відщипував собі зі смаколиків, а з пляшок навчився тягнути трунки через корок шприцом, який знайшов під шпиталем. Смоктав коньяки й ром, а спите доливав водою. І затужавіле серце мякшало, світ добрішав. Небо над крематорієм розпогоджувалося.
Можна було жити, але смерть завжди стояла за вухом. Йонко чув її холодне дихання. Видима смерть страшна, та можна звикнутися і з нею, якщо це стається не з тобою. Але смерть вістки не посилає. Одної ночі Йонко почув із-за комина, як увірвалися есесівці й вишикували під стіною палячів. Прикладали до потилиць цівки пістолетів і стріляли. Тоді вчинили трус і забрали приховані скарби. А постріляних приведені арештанти спакували в теліжки й запхали в піч.
«Вони багато бачили, такі не можуть довго жити», пояснив йому знакомитий прибиральник. І Йонко зрозумів, що від мертвих бджіл меду не чекати. Газовики теж кінчали так у своїх «небесних купелях». Треба було прибиватися до безпечніших служб. Але до яких? У таборі жирували лише кухарі, штубові й проміненти, бо вони крали, обїдали інших. Забирали собі жир, а «музульмани» їли пісну сьорбанку, пусті глевкі макарони без маргарину й цукру. Приділи хліба половинили писарі, блокові, штубові та їхні прислужники. Щось із того перепадало стригалям, замітачам, доглядачам бараку. А мужва, що чорно працювала, ниділа на нікчемній пайці.
Йонкові теж там нічого не світило, бо був недоростком, та ще й нереєстровим. Приглядався до шпиталю. Там увесь час товпилися вязні, що мали за що купити собі лікування. Та й кухня там, казали, ситніша. Йонко сподівався там комусь чимось прислужитися чи хоча б зігрітися. Надворі вже тягло холодком.
Був прийом до лікаря. Сутулий бурмило в шовковій сорочці під смугастою блузою стояв на дверях, пропускаючи хворих на свій вибір. Хто більше давав. Докуривши, кинув чималий недопалок нечуване марнотратство. Йонко першим кинувся йому під ноги, поки не випередили інші. Але придверник того чекав: з усієї сили затопив носком чуні Йонкові в груди й беззубо ощерився. Хлопець віддихувався, лежачи на ліктях у болоті. Він здригнувся, коли запримітив у вікні сусіднього білого блоку сухорлявого чоловічка. За тим глухими пошептами ходила чорна слава. Це був доктор Кляубер, якого називали грубим різником. Коротке руде волосся охоплювало його череп іржавим обручем. Мав відкопилену губу під кривими міцними зубами. «Цей може й дріт перекусити», подумав Йонко, щулячись під його разливим поглядом. Офіцер, що проходив мимо, віддав доктору честь із підкресленою пошаною. А той навіть не кивнув. Зате стрілив очима в придверника й сухо скомандував: «Ком!»