Привілля й для молоді. Тіль-тіль примовкли дзвони, а юнацтво вже за церковним воринням. І вже вискнули гуслі, хрипло продерла застояні міхи гармошка. Гопки-крути, тупіт, регіт, писк, цмоки крадених поцілунків, смачні виляски ляпасів Прощайте на день-два батьківські покрики і материнське буркотіння; прощай, обридла худобо і дурна птице; прощайте, коси, граблі і мотики; прощай, давкий чорний хлібе і нудна сіросте домашнього побиту У цій волі їхня проща. У цьому звільнення їхнього духу.
Давно вмліли ватри, давно сплять покотом під возами і гунями зморені дорогою і тривким молебнем прочани, а ігрища під хрестом не вгавають. Ця всенощна молодих невситимих сердець у розпалі. І дивиться на цих синів верховинських Син людський. З тихим мрійним усміхом дивиться. І любо Йому в їхньому безтурботному гамірному товаристві. Їхні діди і батьки просять від Нього земних благ плодовитої худоби, урожайного поліття, приступного лісу, сіна в обороги, сиру в бочки, грошенят у капшуки, забуваючи, що Він Бог не землі, а неба. І земне не дає, навіть не прислухається до того. А ці безхитрісні діти нічого й не просять. Бо те, що жадає їхня душа, якось ніяково й просити кохання, крихти волі й веселощів, душевних поривів і таємних мрій. Та якраз це й хочеться давати. Давати з легкої та щедрої руки. Хоч вона й прибита іржавими цвяхами до дубового крижа. Їхні діди й батьки гадають, що Він Бог грізьби й покари. І Він, з усього видно, ніколи не згладить їхні гріхи. А вони, ці безжурні, нерозумні діти, знають, що Він Бог радості. І Він тепер з ними.
Ці рідкісні ночі їм шкода було проспати, і коли з-поза темного ялинника виходив провидень і перший дзвін роздирав клоччя мряки, вони все ще були на ногах, у зрідненому потішному колі. На ногах у дрімоті приймали вранішнє благословення. Ісус після недремної ночі й тут співчутливо стежив за ними. І стікали в росяну траву дорідною бородою владики суворі слова: «Стяжайте дух, а не срібло-злото». Миряни згідливо покліпували розмяклими від замилування повіками. Стяжати дух таки легше, ніж срібло-злото, яке вони зроду не бачили. Десь дуже глибоко на вікивічні закопали їх у горах славні бескетники Олекса Довбуш, Микола Шугай, Ілько Липей. І не матимуть за це в Бога прощення. Лише людські пісні.
Там камінь плакав
Коли вони пекли крумплі в гарячому попелі з чаги, дідо любив розказувати про Приштину. Чоло його тоді збігалося зморшками, як кірочка на пареному молоці.
«Як там було так уже не буде, слава силам небесним. Там мені жаба цицьки дала го-го-го Коли я втікав від австріяків, від чужих своїх себто, до направду своїх за духом і вірою сербів, за мною пукали з доброго десятка цівок. Кулі довбали скелю й плющилися на гарячі копійки. Я це видів, бо дерся камяним стрімчаком, чіпляючись нігтями рук і ніг. І в мене не поціляли, бо я був зачарованим. Цілу ніч я примовляв над пригорщею куль, які мені видали на день; цілу ніч їх заказував, змащуючи своєю слиною, сечею й кровю з надрізаного запястя. Так, що до ранку, сліпі й зниділі, вони поснули й утратили хижий блиск. То були вже не кулі, а свинцеві жолуді. І коли метал лизнув перший промінь, я розсипав їх віялом над бруствером: Ідіть до своїх посестер і несіть їм свою сліпоту. Роззувся, скинув шапку і вуйош і бігом угору, туди, де в камяних гніздах заклякли навісні серби.
Перебіг прострілювану дорогу, продерся через рідколісся жерепу й забився, як звір, у прискалок. Згори спустили довгого ременя й витягли мене на вирубаний карниз. Вони були зарослі, з очима, запаленими від неспання. А може від зненависті. Від них пахло димом, потом і сиром, як від наших вівчарів. І були вони смертельно стомлені, не мали охоти до розмов.
Звідки ти? коротко запитав мене Бранко (тоді я ще не знав його імені). З долу, з альпійської ровти. По писаному це називається «німецька місія в Османській армії». Вона з різношерстого люду назбирана. Я від них утік. Це ми виділи. І виділи, що в тебе ні разу не поцілили. Може, не хотіли Може, так треба? Ні, я вночі заговорив кулі. Овва! А тепер заговорюєш нам зуби. Звідки ти родом, що так смішно говориш? З гір, як і ви.
Носатий дідо під сивою кучмою встряв словом: Русин він. І бесідою, і писком русин. Їхнє племя прижилося й на нашій Бачці. Гадаєш, він не засланець? Ти йому віриш? Я й сорочці своїй не вірю. Чому ти втік, хлопче? Не знаю. Там я русинська воша на німецькому сукні. Рекрутація розтоптала мою ґаздівську честь. Воюю за них, та не проти вас. Як та криниця між двома дорогами. Воно так, брате: хто з псами лягає, той з блохами встає. Що, не добрі, кажеш, німецька ковбаса й турецький кебаб? Може, й добрі для шлунку, та є добро первинніше душевне. Моя мамка пішки ходила у ваше Междугорє, аби вклонитися обявленій Богородиці. Казала, що ми з вами однаково молимося, майже однаково говоримо й убираємося, одне їмо. Я теж із Межигіря, та з другого
Тут підвівся одноокий у козлячій шапці: Чуєте, як шовком стелить, завчено? Не інак як фельдфебель у них. Замість пащекувати дайте йому багнета під язик. І верніть тим, хто його підіслав. У нас своїх вошей і бліх доста. І то правда, докинув хтось, розхитаємо за руки-ноги і всі діла. Зачекайте, почувся стомлений, але владний голос. То був священик у пропаленій сутані з обшморганим нагрудним хрестом і ґвером на колінах. Вогонь перевіряє діла наші Покладіть його в переднє гніздо, Божидарове. Того відспіваємо пополудні, а приблуда най зустрічає їх із його гвинтівкою. Тоді й відкриється свої вони йому чи чужі.