Коли я вернувся, вуй стругав пищалку з бузини. А тоді, помолившись, почав тоненько на ній густи. І стали з ярків сповзатися гадини, клубилися на сволоках, на винній лозі й на колодязному колесі. Звивалися, сукалися одна в одну. Біліший за сорочку стояв вуй Ферко й пищалав у свою денцівку. Доки не приліз товстий, замохнатілий полоз і не вклався перед вуєм коло миски пареного молока. Тоді старий застромив за черес дуду і вклонився полозу, як чоловікові, і говорив йому облесні слова. Говорив, доки той не випив молоко й не луснув по мисці хвостом. І тої миті сороччина на череві дітвака ворухнулася, з рота піна пішла і явилася на світ гадяча головка, а далі й ціле гаденя вилізло. Хлопчик гикнув і влегшено заплакав
Проща
Баба не проминала жодну прощу на Верховині, у Марамороші й на Унграх. І брала з собою його, «рендешного», як казали в її мадярських краях, онука. Себто чемного, слухняного. А як там не бути чемним, коли ті гомінкі й строкаті здвиги дух забивали і вбирали очі до головооберту. З гір плаями стікали пістряві струмки святочно вбраного люду. І пішо, і кінно, і на скрипучих возах, і на милицях, і на коліщатах у деревяних коробицях, бо не одному горянину в лісі перебиває ноги. Ламкі голоси псалм пробивалися крізь зарості, проблискувала позолота парчевих хоругов. У долині ті живі бурчаки зливалися в гамірний потік, що в клубах куряви плив межигірям.
Розчервонілий від сонця й ходи батюшка в голові лави часом обривав молитовний славень і густо басив чисто світське: «Стережіться, християни-и-и-и, бо в мості діра-а-а-а!» Людське річище здригалося й роздвоювалося, обминаючи прогнилу яму. Десятки голосів бездумно підхоплювали той глас: «Стережіться, християни-и-и-и, бо в мості» і, схаменувшись, захлиналися сміхом. Веселий настрій ріднив натовп аж до самого храмового двору.
А там ряснота й тіснява барв, як на лузі в першу косовицю. Літні чоловіки в червоно-коричневих або темно-синіх полотняних штанах, підперезаних хто гачником, а хто широким поясом, у який можна застромити і ніж, і люльку-піпу, і кисет з тютюном, і гроші, і свячену травицю для оберегу. На плечах вовняні жакети, лайбики без рукавів, кожушки з баранячою шерстю досередини. На головах капелюхи-крисані, зваляні з кролячого пуху. На ногах чоботи або постоли, згорнуті з клаптів овечої шкури й повязані аж під коліна ремінцями. Лише голота й жебраки в гумаках.
А там ряснота й тіснява барв, як на лузі в першу косовицю. Літні чоловіки в червоно-коричневих або темно-синіх полотняних штанах, підперезаних хто гачником, а хто широким поясом, у який можна застромити і ніж, і люльку-піпу, і кисет з тютюном, і гроші, і свячену травицю для оберегу. На плечах вовняні жакети, лайбики без рукавів, кожушки з баранячою шерстю досередини. На головах капелюхи-крисані, зваляні з кролячого пуху. На ногах чоботи або постоли, згорнуті з клаптів овечої шкури й повязані аж під коліна ремінцями. Лише голота й жебраки в гумаках.
Горяни високі зростом і коренасті, як вязи по схилах, просторі в плечах, зі склепистими грудинами це від свіжих твердих «воздухів». Вони здебільшого чорняві або рудуваті, темноокі, сіроокі, з примруженою уважністю й лукавинкою у взорі, бровасті. Може, ці нарости-стрішки над очима для того, аби захистити очі від прямого сонця й дощу? Жилаві засмаглі шиї відкриті. На обличчях дивно поєднані мякість і рішучість, затятість, добродушність і вольовитість, смиренність серця і відвага дії. Дідо Микула любив казати: «Верховинець стане на коліна лише у двох випадках: щоб напитися з джерела й щоб зірвати квітку».
За чіткими рисами, як за корою породи дерев, можна впізнати роди, галузисті родини, навіть сторону вгадати, з якої вони прийшли. Усе накладає свій відбиток на жителя Верховини бік гори, тамтешня вода, тип лісу, побут, страва, що переважає, рід занять. В отарі вівці й барани різняться. Що вже казати про людей, котрі справіку пасуть їх у цих горах?
Як ружі на грядках, цвіло на прощенному майдані жіноцтво. У жакетах того ж полотна, але спереду і ззаду причепурені шматками барвистих вязаних покрівців. Запнуті білими хустками з вільними кінцями. У дівчат рясні червоно-зелені вишивки на рукавах, плечах і грудях. А на стегнах звільна виснуть весело плетені пояси. Важкі намиста, низанки бісеру й скляні пацьорки громадяться на грудях. Узуті юні відданиці (а в горах під вінець ідуть і в тринадцять-чотирнадцять літ, зате скоріше й вянуть) у шнуровані чобітки та мякі кожанки поверх білих капчурів із червоними смугами. Кучері й довгі коси не покриті, зате вплетено в них коралі, дрібні черепашки й навіть мідні кульки. Ті, що не заручені, мають віночки з квітів, сухих чи свіжих. І за тими пахкими плетінками леґіні здогадуються, з якого берега дівиця. Змаленства зростаючи косарями, вони добре знають, де які трави ширяться. Храмовий здвиг то ще й оглядини та женихання. Добрий вус знайде собі кус.
Якщо старі заглиблені в молитву, то в молоді кислиці на умі. Хтось від гріха хтось за гріхом. Нетерпеливляться, чекають перших смерків, коли лоскітно закуряться ватриці, забряжчить начиння, притомлені хрестінням руки потягнуться до корчаг і шкаликів. Родаки, свояки й перевесники-побратими, що рік не бачилися, ходитимуть від казана до казана, зніматимуть крисані й кланятимуться: «Славайсу, добра челяде!» «Слава навіки, а вам здоровля!» відповідатимуть і запросять до простеленої верети, щоб «прімкнути чим Бог споміг». І поточаться бесіди, пересіви новин, стримані фіґлі, ради-поради й складання угод хазяйського чину. На рік уперед нагомоняться, наберуться вражень і доброго прощанського духу.