Бранко повів мене до заслони із сухого гілля. Коли ми порівнялися зі священиком, той приклав чорне триперстя до свого чола: Научи нас, Господи, оправданієм твоїм Молодий серб відхилив хмиз. Там, над урвищем, було настелено пролаз. Ми перейшли його й стали на вузьку стежку під скелею. По ній міг іти лише один, і то боком. Так ми дійшли до вирубаного в бескиді карниза. Там лежав мрець, що вже почав смердіти. На шиї його запеклася рвана рана.
Бранко повів мене до заслони із сухого гілля. Коли ми порівнялися зі священиком, той приклав чорне триперстя до свого чола: Научи нас, Господи, оправданієм твоїм Молодий серб відхилив хмиз. Там, над урвищем, було настелено пролаз. Ми перейшли його й стали на вузьку стежку під скелею. По ній міг іти лише один, і то боком. Так ми дійшли до вирубаного в бескиді карниза. Там лежав мрець, що вже почав смердіти. На шиї його запеклася рвана рана.
Він тобі не завадить, сказав Бранко. Як сонце зайде за гору, Божидара прикладуть камінням. Копати ями тут ніде, та й ніколи. Відімкнув на нозі вбитого залізну колодку, від якої тягнувся короткий ланцюг до корчуватого ялівця. Сідай, русине, чи лягай. Як тобі зручно. Ти ж наш гість, блиснув зубами в чорноті колючої порослі. Гість, що сам себе зїсть Така загадка є. Знаєш, що це? Свічка. Тут, приятелю, свічки горять недовго. Та стільки би біди
Бранко замкнув мені на нозі кайдани й підсунув неповний бурдюк, який витягнув з-під трупа. Скажи, русине, правду: коли німаки підуть у наступ?
Не знаю. Присягаюся, що не знаю.
Стільки би біди, ти однаково дізнаєшся про це першим. Якщо це буде вдень, штовхни ногою в прірву камінь. Він, падаючи, зрушить інше каміння. Ми почуємо. І кожен штовхне камінь. Зірветься ціла лавина. Спочатку вони засмакують камяного граду, а вже потім залізного Якщо посунуть уночі, тут маєш соломяні снопи. Пали їх і скидай в ущелину. Ми побачимо й запалимо свої. Підсмажимо свиней. І буде видко, як по них стріляти. Так ми воюємо у своїх горах тисячу років. І тому вони й досі наші, ці гори.
А як воювати буду я?
Тобі дадуть патронів на три дні. Їх буде небагато. Зате каміння тут вистачає. І памятай: коли ті ненавидники рушать, ти будеш першою перепоною на їхньому шляху. Вони тебе не зможуть обійти.
Вони й убють мене першого.
Стільки би біди Але що тобі боятися ти ж умієш заговорювати кулі.
Я знаю говорити лише з тими кулями, що поруч.
То й добре, значить, вам не буде тут нудно. А я пішов.
Під вечір Божидара відтягли до ялівця, помолилися над ним і загромадили кремяхами. Мовчки пішли, забравши з собою густий запах вівчарської стаї. Біля мене залишився лише священик, простягнув до вуст залізного хреста. Нагрітий на сонці хрест так же пахнув, як і мій ланець.
Я помолюся за тебе, сину, а ти молися за них.
За кого, отче?
За тих, кого вбиватимеш. Гірка ваша правда солдатська, бо не належите ви своїй волі. Цісареві слуги єси, та коли ви падаєте зі смертним криком, Господь у скорботі простягає до вас перших руки Глянь, як гарно тепер Божидарові, кивнув на камяну купу. Вічний спокій на привіллі під небесною банею, де живуть лише громовиці й орли. Він уже це заслужив. Ми з тобою ще ні.
Мені залишили тридцять патронів, неповний бурдюк води, недопитий Божидаром, кварту винної горівки, черству хлібину й жменю солених сливок, що ростуть у цьому краї на деревах, схожих на наші верби. Найбільше я радів воді, але її було безмилосердно мало. Я дурив змочуванням свій язик, навертаючи память до нашої Ріки.
А вночі вони рушили. Це шепнула мені на вухо гора, застогнала, як на негоду. Я запалив для них добру ватру, не заганьбився б і перед ватагом Данилом. Я не стріляв у них патронів було мало, як і води. Я стріляв поверхи, у протилежне скелище, і куля, відщербуючи пласт, зривала не град, а цілі камяні потоки. Я чув, як бряжчать їхні шоломи, піхви й цівки. Межигіря озивалося луною зойків і стогонів. Добре, що я того не видів, інакше б їх жалів. Солдатам легше йти проти залізної зброї, а з каменем вони воювати не навчені. З небесним камяним дощем. Та ще й підсвіченим іскрами вогненних снопів. Серби з усіх боків підтримували мене. Так, що ущелина обернулася в пекельний казан.
Я туди не зазирав. Аби не набиратися страху через очі. І щоб їх не жаліти найліпших псів війни. Так вони себе називали. І мене таким хотіли зробити, школували день і ніч і шпіцрутенами, і пястуками, і послідущими лайками. Примушували дертися голим через терня, стрибати з брили в кипінь потоків, перелізати на шворці пропасті, спати на камені й жерти товчені жолуді. Наче мене, хащового пролазу, цим настрашиш! Та псом я так і не встиг стати. А від них направду тхнуло псами. Так, як від цих сербів дикими козлами. Та ліпше вже цей припах, звичніший мені.
Австріяки відступили в ніч, звідки й вистромилися. Провидніло, і настала моя черга вкусити печеного лиха. Камінь напікався, як під у печі. Я зрізував багнетом іржаві гілки ялівцю й стелив під себе. Та на тій колькій постелі довго не полежиш, усе тіло в шпичаках. Та ще й каміння сипалося згори, треба було пантрувати, аби не причмелило. Біда тобі, воле, як тебе й корова коле.