І рушила проти волі моя встояна кров. І дух покинув мене. І спокуса мене здолала. І впав я у гріх як у провалля. Упав усім тілом своїм, серцем і душею, і страхом своїм, і радістю своєю Змішавши пекельну муку сумління з райською насолодою тіла І спав я потому на чужій постелі, як дерево, що нахиталося за день і здобуло нарешті прихисток спокою. І розправило гілля під теплим живлющим дощем
«Любіть і робіть що хочете». Так казав один святий. І я множинно повторював собі сі слова. Бо я любив. Я любив і нічого не боявся. Я знав, що, поки люблю, не вмру. І вона теж. Я прикипів до тієї жінки, як равлик до мушлі. Вона жила в мені, як кісточка в персику. Я наливав її серце своєю любовю по вінця, так потічки після рясного дощу наповнюють ріку. І Нуця приліпилася до мене всім єством. Клала вранці руки мені на плечі й обливала ясним світлом люблячих очей. А вночі хилилася наді мною теплою тінню, стерегла сон.
Трави Господні
Дивовижний чоловік увів мене в живу казку, відкрив переді мною зелений університет карпатського Марамороша. Се був волхв трави, він молився на неї, він знав з нею розмовляти.
«Трава як чоловік, казав поважний Джеордже. Корінням держиться землі, а душею тягнеться до неба. Бо звідти вона посіяна. Трава має розум, має слух і память».
Я сміявся, а він був урочисто серйозний, у його очах темніло дно криниці. Він терпляче толкував мені дивні речі. Найліпший лік від кашлю репях із собачого хвоста. Чому? Тому що в ньому здорове й достигле насіння. Стебло таке хитре, що чіпляє головки з насінням до пса, аби той поніс його далі. Так і ягоди лакомлять птиць, щоб ті полетіли з їхньою кісточкою. А квітки парадяться для бджіл і шершнів.
Хіба се не розум?
Клен пускає по вітру свої легенькі вертушки з сімям, липа відриває медові прицвітники, чортополох насіння спускає на воду у човниках, козлобородник підготував свою причіпку до кози чи иншої звірини, стиглий молочай вибухає, як бомбочка. Мак, коли дозріє, сам проколює собі маківку й звільна кадить чорним порохом, як бувалий сівач. А одна водяна трава при цвітінні наповнює міхури воздухом і піднімається на поверхню. А потому з важкеньким плодом знову опускається на дно. Дрік пружиною розсіває довкола свій золотий пилок. Шавлія має тоненькі перекладинки, що крутяться й зважують насіння перед тим, як пустити його по вітру. А якщо зачепити мясистий плід момордики, то вона вистрілить на пять метрів слизьким струменем із зернятками
Чи се не розум? Мозку немає, а який прихований ум! Людям ще й не снилися машини, а флора вже придумала собі найхитріші механізми, аби вижити, аби утвердити свій рід на землі.
На кульбабу (крихітний близнюк сонця) подуєш і цілий рій пуху розлетиться на всі боки. Упала пушинка, і насінина мізерними зазубринами чіпко хапається за ґрунт. На другий рік тут засвітиться ціле ройовище маленьких сонць.
А яка сила, яка воля в трави! Нам би хоч цятку з того.
Трава кришить камінь у стремлінні до сонця. Виживає у вогні й кризі. Воду знайде там, де не знайде чоловік. На голій скалі проросте, випускаючи таку кислоту, що точить камінь на пісок, аби трава мала з чого жити.
«Завваж, гладив непоказну билинку пан Джеордже. Тоненьке, бліденьке ніщо, смітинка край дороги. Здається, наступив та й готово! Е ні, колего. Ти підеш, а вона підніметься й далі буде мило собі хилитатися на вітрі туди-сюди. Під дощем пригнеться. Від спеки скрутиться в цівочку, у посуху з роси напється, з хмари потягне собі вологу. Зачує козу чи зайця пустить такий душок, що ті скривлять морди, не скубнуть Така ніяка волосинка, а які там дужі помпи роблять день і ніч качають найчистішу воду на землі такої немає в жодній криниці. У тій билинці змішуються сльози неба із сіллю землі в живлющий сік. Ним можна вилікувати сім тяжких недуг. Сила ся переломлює хворобу, кріпить хворого. Ні, не пустий се бурянець трава Господня! І загадка своя криється в кожній травиці, кожна росте за якимось призначенням. Як і людина. Бо немає в Господа пустоцвіту».
А з якою любовю витворене зілля! Бо воно й саме є знаком любови, коли цвіте. Якщо тоді до цвіту прикласти губи, то вчуєш, що він тепліший. Якщо шептати йому ласкаві слова чи співанку, вдячно хитнеться в твій бік. Трава запамятає тебе і, коли ти знову пройдеш мимо, радітиме твоїм крокам.
Мій учитель читав траву, як глибоку книгу, і казав, що сю книгу не прочитати до кінця нікому. Він і ходив лугом якось мяко, обережно, щоб не наступити на цінну мураву. Він і мене навчив дивитися під ноги, і з того часу серед трав я ходжу, як серед людей. Здоровкаюся з ними, як із давніми знайомими. А з декотрими, яких не надибував роками, стріча дуже хвилююча. І з прогульки я ніколи не вертаю без пахучого віхтика.
А тоді запитав я старого травника про цвіт папороті на Купала. Він смачно розсміявся: «То химерні казки. Але правда не менш чудесна. Папороть розсіває свої дозрілі спори, і з кожної, що впала на мокру землю, виростає маленька, як нігтик, зелена латка. Вона нагадує сердечко. На тій бляшці виростають два органи кругленький чоловічий «огірочок» і жіноча порожня «фляшечка». До неї і вливає своє сімя огірочок. У солодкому єднанні чекають вони з неба благословення краплини дощу або роси і тоді стається тайна запліднення, народжується росток нової папороті. У любовно-солодкі для неї дні (десь на Івана Купала) вона справді може світитися. Але се не головне. Кислиця теж світиться, як покрівець із зеленкуватих свічечок».