«А чому вони світяться?»
«Бо на тому часі земля має найсильнішу електрику. Вона струмує через стебло, запалюючи в ньому смоли, що закипають у цілющі ліки. Людина теж діставала сю живну електрику, коли ходила босою, спала на землі, греблася в ній руками. Ніяке мясо, ніякі страви не дають нам таку здорову поживу, як трави й коріння. Давні люди поїдали в двісті сорок разів більше рослин, ніж ми, і тіла їх горбатилися мускулами. Вони не боялися ні ведмедя, ні мамонта, ні льодовика».
Він добре знав, що й коли збирати.
Після теплої горобинової ночі збирали ми під Поженяскою «дванадцять головних трав». Повнився час їхньої зрілости. Пан Джеордже нараз після просушки пакував їх у полотняні мішечки одні хворі будуть носити на грудях, другі кластимуть під голову на ніч, треті перетруться на порох, четверті замішаються на мазі, пяті заллються виноградною миндрою
Учив він мене, як запарювати липу, бузину й малину, аби вмент збити гарячку. Показував жовту квітку маряника, що лікує сухоти й екзему. Тішився як дитина, коли ми напали на золотий корінь. Від чого лише він не помічний високий тиск крови, нерви, ревматизм, печінка. Я спитав, що се, либонь, і є найцінніше зілля. Ні, марїн корінь ще цінніший, його додають майже до всіх рецептцій. Чи той же солодковий корінь. А купена щира чарівниця: віддаляє старість, зміцнює слабе тіло, прояснює память. Її він і сам радо заживає. Кожна трава уваги й поваги варта. Навіть простий пирій для знаючого цілителя велика трава. Лікує нирки, суглоби, очі, рятує дітей від рахіту. А буває, що й благенький мишачий горошок не замінять ніякі ліки з аптеки.
Кожній траві свій час. І кожному хворому своя трава. Як у стеблах і коріннях замішуються і зріють трунки для різних стихій, так і хворощі людські спричиняються чи то воздухом, чи жаром, чи труйними солями, чи нестачею доброї води.
Його перемова була піднесена, як казань з амвону. В очах мигтіли іскри запалу. Тоді з непоказного, дрібнорослого чоловічка він перемінювався в таємничого знатника. Я починав розуміти, чому всі шанобливо називали його «поважним». І в горах, і в городі Сиготі, і навіть у Букурешті, куди пан Джеордже двічі в році їздив читати лекції.
Про людей він говорив мало і без охоти («Вони як трава під стопами Господа».) Зате про саму траву повідав годинами. А ще більше часу просто мовчав з нею навіч. Вони розумілися й так.
Вуй Ферко
Памятаю, якоїсь яри ми з дітваками бовталися в мочилі, що гусло від пуголовків. По тому мої ноги рясно обметало страшними бородавками. Вони росли і множилися день при дні, я вже не міг узутися до церкви. Чим лише баба не мастила мені ноги не помагало. Ми стали чекати, аби в селі хтось умер. І коли упровід з мерцем виходив за ворота, я перебігав дорогу, щоб чужа смерть забрала мою напасть із собою. Та помочи не було і від неї. Тоді баба повела мене до вуя Ферка. Він їй падався двоюрідним братом.
Вуй Ферко сидів на бервені і курив піпу. Його довгі босі ноги впали в молоду жаливу, і я зачудувано подумав: не жалить! Проте се була лише мала дрібниця поряд із тим, що гудів людський поговір. Челядь боялася його, бо знався чоловік з усякою немзою і нечистю, розумівся з гадами. Тому й обходили без наглої потреби його заманку в лісному заболотті.
Ми поздоровкалися. Дідо лише всміхнувся самими зубами. Баба врочисто почала повідати про мою біду. Я сумирно опустив очі додолу, на свої ноги, укриті мерзким струпом. Вуй Ферко слухав мовчки, дивився кудись попри нас байдужими вицвілими очима. Тоді я ще не знав, що мудрість завжди трішки байдужа. Дивно, але ні разу він не глянув на мої ноги те, що мав лікувати. Лише прогугнявив: «Ти, сестрице, іди. Дітвак най лишиться».
Баба поклала на поріг солонину й скляницю сливянки, пішла собі.
Ми довго стояли один проти одного. Старий зірко вивчав мене, і здавалося, що моя маленька постать, як воскова свічечка, розтопилася в тих глибоких очах. Раз піпа вислизнула з його рота й цоркнула об дошку. Я гейби пробудився. А дідо вхопив мене, настраханого, за вуха й наблизив до свого виду так, що наші брови майже зліпилися.
«Я тебе злікую, хрипло прошипів. Хочеш?»
«Угу».
«Дуже хочеш?»
«Угу».
«Маєш вчинити єдно важне діло. Добре?»
«Угу».
«Випросиш у попаді крумплину. Розітнеш її, одну половину зїж сирою, другою обітреш хворі ноги і посадиш у городі. Кожної днини поливай її в передсвіт і перед заходом сонця. Гадкуй! То буде твоє здоровя. Коли крумпля проросте, бородавки щезнуть. Амінь! Іди собі».
Старий підняв піпу і мене більше не видів. З тривожною бентегою кинувся я геть від глиняної халупи. Цілу ніч не йшов із гадки дідо в довгій сірій сорочці, клекотала його дивна бесіда.
Я зробив усе так, як він нараяв. А через два тижні заповітна крумплина пустила обрость. У молочному присмерку передрання роздивляв я свої зарошені ноги. Бородавок не було. Ані одної.
Баба послала мною Феркові тайстрину бринзи, а я сам покликався помогти йому зібрати сіно. Переступаючи смерековий перелаз, гадав, що заступаю на звичну сільську загороду, а вийшло у казку. Увечері, коли ми сіли під стогом перепочити, вуй Ферко витяг лісковий орішок. Десь із рукава його вилізла мишка, схопила орішок і прибігла з ним до мене.