«Ті вояки, що мають патрони, нехай чатують коло того, хто має кріса, повчав нас сотник, коли ми вгрузли коліньми в мокру рінь. Як він упаде, беріть його зброю й нетрачені набої».
«Які ж ми вояки, якщо не маємо чим стріляти?» докинув хтось несміло.
«Ви більше, ніж вояки. Ви лицарі».
«А що то таке?» спитав инший.
«Лицар се чоловік з левячим серцем і з помислами янгола, суворо сказав сотник. Підійшов до хлопчища й поклав йому руку на чоло: Ти лицар, устань із колін!»
І так підходив до кожного. І ми вставали, не боячись свисту куль. І билися ми, як леви. Пазурами, зубами, іскрами ненависти з очей. І вмирали, як лицарі, бо не встигали набратися страху. Земля нас тяжко відпускала, зате легко приймали небеса.
Ота війна не була війною, і ми не були героями я не знаю, що то було. Але знаю твердо, що жертва та була немарною. Не для мертвих для живих. Для тих, що поспіхом вибиралися в еміграцію (писати мемуари й навчати боротьби звіддалік). Для тих, що рахували тіла по Тисі й у заціпенінні проводжали їх перстовими хрестами. Для тих, що ссали молоко з розшитих черленим хрестиком грудей. І навіть для тих, що стріляли з танків і гармат у розхристані студентські тужурки.
Його, молоденького розтерзаного семінариста, підняли з грудомахи тіл і приперли до верби.
«Зречися, хлопче, сеї дурости! Ти вже й так сповна лигнув зі своєї чаші. Зречися по-мадярськи. Будеш хліб білий їсти, будеш вино токайське пити».
Він хитнув обважнілою головою.
Пишновусий егерський капітан ступнув до нього й пильно глянув ув очи, як сину: «Що є Карпатська Україна?»
«Ніщо», розтулив дітвак скривавлені губи.
«То чому за неї вмираєш, дурню?»
«Бо вона для мене все!»
«Тоді й маєш усе!» скреготнув зубами капітан і махнув гонведам рукавичкою.
Що було, то було. Як було, так було. Того не злиже з нашої памяти ніщо. Я про инше думаю, озираючись у скорботний березень 1939-го. Була така людність хінці, вони виробляли найліпші бритви зі збитих кінських копит. Ті, бючись об каміння, тверділи на крицю. Так тверділи й ми.
Що було, то було. Як було, так було. Того не злиже з нашої памяти ніщо. Я про инше думаю, озираючись у скорботний березень 1939-го. Була така людність хінці, вони виробляли найліпші бритви зі збитих кінських копит. Ті, бючись об каміння, тверділи на крицю. Так тверділи й ми.
Час розбереться в усьому, а згодом і люди.
Нуця
Пристав у горах до лісорубної артілі. Рук по війні не вистачало, то й не дуже приглядалися, кого беруть. А я з сокирою давно парувався. Рубав тут ліс, дерево тесав. Під лісом і жив, у старій жидівській возарні. День при дні в роботі, а випадала хвилька продиху помагав хворим. У ближньому селі дитинча впало під коні, потовклося. Я виправив кісточки, намастив, перевязав. Молода заревана мати зливала мені руки водою. Чоловіка її в повінь понесла ріка. Лишилася з дитинкою. Стражденна душа, сама ще дитина, а вже вдовиця. З першого зирку вирізнив я оту жінчовку з-поміж інших.
По якомусь часі покликала вона мене дах на хліві перебрати. Як не помогти! З тиждень я оту роботу чинив, там же на сіні й ночував. Між ділом чи ввечері вона все просила Письмо їй казати. І слухала, так слухала, що й вухами й очима вбирала в себе. Чиста душа, голодна добра. Давно я дах постелив, а вона все нову й нову мені роботу загадувала. Я б і робив, якби не очі її. Якісь вони такі стали Скажу, що недобрі, неправду скажу. Бо добрі. Але так позирають не на найманця. На чоловіка так дивляться молоді жінки. Підмічав на світанні, як вона фірганок відхиляла, коли я вмивався дощовою водою з каді
Подумалося тоді: сам я твердий, бо за муром Закону, а перед нею відкритий і, виходить, спокушаю її слабу жіночу душу. Зібрав я майстершик і відклонився далі від гріха. Бо ті очі пірнули мені в серце, і я поніс їх із собою.
Та що з того, що я пішов? Куди б не ступив там і вона. Підрядилася варити їсти дроворубам. Мені з котла першому насипає. І збоку підсуває шитий черленими грядочками обрусик. І в церкві стає так, щоб я на очах був. Красно вбрана, повязана, мовчазна. Слухає молитву й на мене дивиться. Так дивиться, що солома вхопилася б полумям. Я очі відводжу, вона їх перехапує і своє міркує. І тоненький рубчик над її лискучою бровою рожевіє. Коли була малою, упала на серп
А час іде.
По Іллі кличуть мене за північ у село. Брат її. Так, мовляв, і так, отруїлася Нуцька грибами. Сірою росою її пробило, лежить пластом, кінчається. Зібрався і на воза. Приїхав. У світличці горіла свічка, і книжка на столі лежала, котру дав їй колись я. І яблука рядком. Сама вона лежала під білою веретою. Нерухома й бліда. Та ще й місяць знадвору обливав її блідим світлом.
Я взяв волосину й підніс до пломінця то не було отруєння. Я пустив їй кров, розтер ноги й руки, а затим підніс до ніздрів горову сіль. Вона зітхнула, спрагло хапнула воздуха. Пальці її тремтіли, а губи неначе ворушилися в безмовній бесіді. Її коси солодковійно пахли тройзіллям і диким маком. Постіль була притрушена козельцями й свіжим чебрецем. І я здогадався, що це за недуга. Від сього я не знав ліку. (Лікарю, зціли себе сам!)
Брата її я заспокоїв, і той пішов собі. А я присів коло столу й узяв Псалтир. Почав читати. Я читав не для неї, читав для себе. Свічка догоріла, та очі призвичаїлись і я при вікні читав далі. Так читав, ніби читаю над собою, помираючим. Уже й когути скоро мали співати, а я все читав. А коли звів на неї очі, то побачив, як течуть її лицем і шиєю сині сльози і всотуються в білу верету. І мені кортіло витерти ці сльози, висушити їх губами. Та я кріпився й водночас радів серцем вона ожила, вона глибоко дихала й тихо плакала. А над лівою бровою місячною підківкою світився рубчик. Я й раніше кожного разу шукав його очима, боячись зустрітися з її поглядом. Тепер сам хотів, аби вона глянула в мій бік. Але жінка не розплющувала очей. І раптом вона взяла своєю рукою мою руку, а другою повільно стягнула з себе полотно. Вона була зовсім гола й тремтіла.