Ніяк не можу добрати, чому тобі так хочеться полишити цю прекрасну країну й повернутися до сумної та посушливої місцини, яку ти називаєш Канзасом.
Ти не можеш зрозуміти, бо в тебе немає мізків, відповіла дівчинка. Ми, люди, живі з плоті й крові, любимо жити на батьківщині, навіть якщо є значно красивіші краї. Бо нема місця кращого, ніж рідний дім.
Страшило тільки зітхнув:
Аякже, хіба ж мені це зрозуміти? Якби ваші голови, як моя, були напхані соломою, ви б усі подалися шукати прекрасні країни, й у вашому Канзасі ні душі не лишилося б. Канзасу добряче пощастило, що в ньому живуть люди зі справжніми мізками!
Може, ти теж розкажеш мені про себе, доки ми ще не вирушили? запитала Дороті.
Страшило поглянув на неї із докором.
Ти ж сама знаєш: я так недавно живу, що мені й розказувати нічого. Мене тільки позавчора зробили. Що було до мого народження, я не знаю. Добре, що спершу мій господар-фермер намалював мені вуха, і я одразу зміг чути, що відбувається довкола. Біля мого господаря був інший жувач, і я почув їхню розмову.
Як тобі вуха? запитав фермер.
По-моєму, кривуваті, відповів його приятель.
Не страшно, відмахнувся мій господар. Головне, що це вуха, а не щось інше.
Що ж, я повністю з ним згоден.
А тепер я намалюю очі, промовив мій господар і взявся до роботи. Спочатку намалював праве око, і, коли він закінчив, мені було дуже цікаво розглядати його й озиратися навсібіч.
Незле! похвалив фермера приятель, уважно придивляючись до роботи. Блакитний колір дуже пасує для очей!
Друге око, певно, краще зробити більшим, задумливо промовив господар, і, коли воно вже було намальоване, я помітив, що бачу значно краще.
Потім він намалював мені ніс і рот, але я тоді не говорив, бо не знав, для чого потрібен рот. Я з цікавістю стежив, як вони виготовляли мій тулуб, руки й ноги. Коли на тулуб насадили голову, я запишався собою. Вирішив, що виглядаю не гірше за фермера та його приятеля.
Цей хлопака хутко розлякає всіх ворон, заявив фермер. Він дуже схожий на людину.
Викапана людина, підтакнув його приятель, і я також подумки погодився. Господар узяв мене під пахву, відніс на кукурудзяне поле й посадив на тичку. Потім вони з приятелем пішли собі, а я лишився сам.
Мені геть не сподобалося, що мене покинули напризволяще, і я було спробував піти слідом за ними, але мої ноги ніяк не могли дістати до землі. Так що довелося стриміти на тичині. Було дуже нудно я не міг навіть поринути в спогади, бо просто не мав їх. До цього над полем літали птахи, але, побачивши мене, подумали, що я людина, злякалися й кудись зникли. Це додало мені крихту впевненості, я почувався важливою персоною. Але минуло зовсім небагато часу, як до мене підлетіла стара ворона. Уважно огледіла, сіла до мене на плече й сказала:
Невже фермер надумав обдурити нас у такий нікудишній спосіб? Кожна нормальна ворона зразу здогадається, що це не людина, а звичайне собі опудало-Страшило. На цих словах вона спокійнісінько злетіла на стебло й заходилася клювати кукурудзу. Інші птахи побачили, що від мене жодної шкоди вороні не було, і прилетіли назад, аби поласувати кукурудзою.
Спочатку я дуже засмутився, бо вирішив, що я погане опудало, але та сама ворона втішила мене:
Якби в голові в тебе були мізки, а не солома, ти був би нічим не гірший за цих людей, а може, навіть і набагато кращий. Мозок у цьому житті може бути корисним не тільки людині, а навіть вороні.
Коли ворони розлетілися, я почав думати, й нарешті мені гепнуло в голову, що треба шукати спосіб добути мозок. Мені пощастило, бо ти собі проходила повз і зняла мене з тичини. Ну й тепер, коли ти мені розказала про Смарагдове Місто, я твердо знаю: мені треба туди потрапити, бо ж раптом могутній Оз дасть мені мізки.
Сподіваюся, що дасть, сказала Дороті. Вони тобі дуже потрібні, навряд чи він відмовить.
Ще б пак! вигукнув Страшило. Це так неприємно знати, що ти безмозкий тупак!
Тим часом огороджені поля лишилися позаду й землі, що простягалися обабіч дороги, ніхто вже не обробляв. Під вечір подорожні зайшли в такий дрімучий ліс, що гілля дерев над дорогою з жовтої цегли густо переплелося. Промені світла не могли пробитися крізь щільне плетиво, йти було важко, але Дороті й Страшило не зупинялися.
Якщо дорога привела нас до лісу, то колись вона виведе нас із нього! глибокодумно промовив Страшило. А оскільки там, де закінчується дорога, стоїть Смарагдове Місто, нам усе одно треба йти по ній до кінця.
Це й так зрозуміло, сказала Дороті. Теж мені, мудрість!
Певно, що так, погодився Страшило. Мені не до снаги вигадати щось таке, для чого треба бодай трішки поворушити мізками.
Приблизно за годину геть стемніло, але мандрівники й далі чимчикували дорогою. Дороті майже нічого не бачила, Тото було трошки краще собаки добре бачать і в темряві, а Страшило повідомив Дороті, що вночі бачить так само, як і вдень. Після цього він узяв дівчинку за руку й повів уперед.
Якщо помітиш будинок, скажи, попросила його Дороті. Наосліп ходити лісом дуже неприємно, а в будинку ми могли б заночувати.
Незабаром Страшило зупинився.