Коли по свідоцтву Божественного Спасителя Господа нашого Ісуса Христа найменше добро не залишиться без Божої нагороди, так і ваша праця і жертви зроблять вас гідними великої милості і багатого благословення небесного.
Як ви знаєте, його святість Папа Лев ХІІІ іменував вашого духовного пастиря отця Іоанна своїм шамбеляном. Цим він відзначив пятдесятиліття священства. А я з великою радістю повідомляю, його цісарська величність нагородив отця Іоанна Гавришкевича орденом Франца Йосифа. І я з великим задоволенням виконую цю почесну місію. Дозвольте, отче, привітати вас з таким визначним днем. І нехай Господь Бог і вас, отче, і тебе, богохранима паство, і всіх вас православних християн помяне у Царстві Своєму. Во імя Отця, і Сина і Святого Духа! Амінь!
З цими словами єпископ Костянтин Чехович почепив на груди отця Гавришкевича орден.
Розчулений парох пустив скупу сльозу. Йому доходило до вісімдесяти, він був хворий, побудова церкви підірвала його здоровя, але отець не здавався, навіть сьогодні не дозволив нікому відправляти замість себе службу.
Він спробував підвестися з крісла, опершись на руку свого помічника. Побачивши це, єпископ Чехович владним рухом руки зупинив його.
Отче! сказав він. Дозвольте мені наказати вам сидіти. Сьогодні ви вищі від мене!
Ці слова вірні церкви зустріли оплесками.
Теодор Засмужний покинув церкву майже останнім. Просто раніше він не зміг це зробити. Уся площа перед церквою була вщерть заповнена народом. Слушно припустивши, що брат може знаходитися на тому самому місці, що і перед службою, він направився туди.
Майже одразу Теодор помітив маму. Вона стояла разом з сином Іваном і, щаслива, прихилилася до його плеча. Видно, всюдисущий Юрко таки зміг пробратися в натовпі до мами і повідомити радісну новину.
Майже одразу Теодор помітив маму. Вона стояла разом з сином Іваном і, щаслива, прихилилася до його плеча. Видно, всюдисущий Юрко таки зміг пробратися в натовпі до мами і повідомити радісну новину.
Марта сьогодні взагалі вважала себе тричі щасливою. По-перше, вона прийняла причастя з рук самого владики. По-друге, середній син Теодор у такий день вперше читав Апостола, а по-третє, старший син Іван прибув у відпустку. Вона із задоволенням ловила заздрісні погляди односельців і ще ближче тулилася до старшого сина.
З другого боку від Івана не відступав малий Юрко.
Я сподіваюся, ви не забули, що у вас ще є середній син і брат? з удаваною образою підступив до них Теодор.
Ти ж з нами завжди, примирливо відповіла мама. А Іванко сьогодні знову їде.
Нічого собі Іванко, засміявся Теодор. Я от думаю, чи і мене через три роки хтось назве Теодорко.
Я назву, подав голос Юрко.
Ой, чого ж ми стоїмо, похопилася Марта. Іванкові скоро знову до війська. Хоч до хати зайде.
Іван запитливо подивився на Теодора. Той зрозумів його.
Відвезу, відповів він. Обовязково відвезу.
Ну тоді поїхали.
Усі четверо попрямували до подвіря школи, де на них чекали коні.
Встиг поговорити? тихо запитав брата Теодор.
Тільки тоді, коли Юрко бігав за мамою, відповів Іван. А то тільки і було де твій кріс? А де твої медалі? Останнім запитанням було, чи маю я шаблю і чи принесу її додому.
І принесеш?
Імперія збідніє, коли кожному вояку видаватимуть додому зброю. На знімку побачите.
З цією розмовою підійшли до коней.
У той час, як Теодор поправляв збрую, Іван допоміг мамі вилізти на воза.
Невдовзі розмістилися всі: старші брати сіли на передню лавку, мама з меншим позаду. Теодор злегка натягнув віжки і кинув лише: «Вйо!» Слухняні коні легким кроком направилися додому.
Певний час їхали мовчки. Мовчанку порушив Іван.
Бачили митру владики? запитав він.
Звичайно, гарна митра. А що?
А ви знаєте, з чого вона виготовлена?
З золота, напевне. А яка різниця?
Велика, відповів Іван. Митра перемишльського єпископа не що інше, як перероблена корона короля Данила.
Якого Данила? не зрозумів Теодор.
Нашого Данила. Нею Папа Римський коронував князя ще шістсот років тому.
Здорово! вигукнув Юрко. А я добре і не розгледів її.
А ти багато, я бачу, пропустив, озвався Теодор. Ти хоч службу стояв тихо чи весь час бігав?
Я біля Йванка був.
Ти не дуже строгий до нього? запитав Іван.
А хто його виховає, як не я. Наступні три роки він твій.
Вони минули крайню хату і виїхали на польову дорогу.
Камянка Лісна не була звичним селом у класичному розумінні цього поняття. Якщо сусідні села були компактними утвореннями, то каменюхи (як вони себе називали) воліли селитися дещо поодаль один від одного, дотримуючись принципу «серед людей, але без сусідів». Тому то там то тут були розкидані хутори, де серед зелені ховалися декілька господарств, а той лише одне. Засмужні жили від церкви на відстані дві милі на хуторі, що налічував тридцять господарств.
Іноді відстані між сусідніми хуторами сягали до милі й більше. Але все ж таки це було одне село, і жителі його вважали себе односельцями.
Власне Камянка Лісна була складовою частиною більшого обєднання Камянки Волоської, відомої ще від часів польсько-румунської війни. Саме тоді, розказують старожили, на цю територію прибули, тікаючи від польських військ, пятнадцять волохів і оселилися на цій місцевості. Пізніше вони розчинилися серед місцевого населення, і тепер про них нагадують лише деякі назви хуторів, прізвища жителів і назва села. Правда, Камянка Волоська офіційно зникла з мап ще півстоліття тому, розпавшись на чотири самостійні ґміни. Однією з них і була Камянка Лісна.