Надовго?
До вечора. Тобто до восьмої години, уточнив Іван і, поглянувши на середнього брата, розвів руками: Служба!
То ти і додому не заїдеш?
Не можу запізнитися на службу.
Я тебе відвезу, впевнено вирішив Теодор. Він поглянув на Юрка, що не відводив очей від старшого брата, і уточнив: Ми тебе відвеземо.
Владика! перебив їх Максим.
Усі, наче за командою, подивилися на дорогу. Одразу ж затихли розмови. Запряжена четвіркою добротних гнідих коней, до церкви, здіймаючи куряву, наближалася чорна карета. На козлах поважно сидів кучер, тримаючи у витягнутих руках віжки.
Дехто знімав шапки і низько кланявся владиці, хтось просто оголював голову.
У людському натовпі утворився вільний коридор.
У цей живий коридор і направив коней кучер. Ще не встигли коні зупинитися і ще не осіла пилюка, як до карети підбіг служка місцевої церкви і відкрив дверцята.
Присутні затамували подих. Не кожен день їм доводилося бачити владику, тому всі хотіли розгледіти якнайбільше.
Майже одразу зявився єпископ шістдесятирічний чоловік, не по літах підтягнутий, жвавий, у багато оздобленій сутані. Він ступив на землю, оглянувся і зі словами «Мир вам!» сотворив хресне знамення.
Час, певно, підпирав, бо єпископ не затримуючись попрямував до церкви, а за ним з великим пакунком заспішив монах, що приїхав разом з владикою.
Зараз почнеться, порушив мовчанку Теодор. Пора і мені йти.
Та й нам також, сказав Холод і, попрощавшись з Іваном, разом з товаришами направився ближче до церкви.
Мушу йти, повторив Теодор. А то ще спохватяться мене.
Слухай, Дорку, зупинив його Іван. Ти не бачив Настуні?
Настуні? здивувався середній брат і, побачивши обличчя старшого, засміявся.
Ти чого?
А я-то думав, що ти до нас з мамою приїхав.
То ти не бачив? сердито повторив Іван.
Ну не сердься, примирливо сказав Теодор. Не бачив. Може, вона прийшла раніше. Принаймні, дорогою сюди я її не зустрічав. Інакше обовязково підібрав би.
Я бачив, подав голос Юрко.
Що ти бачив? здивувався Іван.
Настуню бачив. Вона тут. Разом із сестрою. Якщо треба, я миттю знайду.
Старші брати перезирнулися. Наймолодший Юрко, виявилося, був у курсі всіх амурних справ старшого.
Не треба шукати, відказав Теодор. Настуня!
Здивований Іван озирнувся і побачив двох дівчат. Вони були дуже схожі, дві сестри Настуня та Палазя. Зовні вони виглядали однолітками, хоча Настуня була на пять років старшою, а Палазі ще не виповнилося пятнадцяти. Сестри жили неподалік оселі Засмужних, брати знали їх усе життя, довгий час сприймали їх лише як сусідок, але перед мобілізацією в армію Іван кинув оком на старшу сестру. Цей погляд не залишився непоміченими красивою дівчиною.
Молодша Палазя була ще малою, щоб про таке думати.
Іван з несподіванки втратив дар мови, а коли захотів нарешті щось сказати, невідомо звідки зявився церковний служитель отець Михайло і невдоволено звернувся до Теодора:
Чому ти досі тут? Зараз почнеться свята літургія, а тебе треба ще шукати.
Пробачте, знітився Теодор. Винен. Каюсь. Приїхав на побивку брат Іван.
Здалося, що отець Михайло тільки тепер запримітив військового.
Слава Ісусу Христу! привітався Іван.
Слава навіки! відказав отець. Гадаю, одразу після служби ти нікуди не втечеш?
Не втечу.
Тоді пішли.
Останні слова були звернуті до Теодора.
Побачимось після служби, кинув Теодор.
Я буду з Іванком, знову знайшовся Юрко.
Теодор усміхнувся.
Не сумніваюся.
Він попрямував за отцем Михайлом до церкви і все ж встиг почути запитання молодшого брата.
А у тебе є рушниця?
Що це було перше, але не останнє запитання допитливого хлопця, Теодор знав, тому в душі співчував старшому братові.
А потім особисті переживання забулися.
Служба почалася незвично. Вже перші слова «Благословенно царство» проспівав не хто інший, як перемишльський єпископ. Хоч переважна більшість присутніх знала слова літургії напамять, сама присутність таких поважних гостей перетворювала дійство на щось незвичне, небуденне.
Коли ж з хорів почувся незнайомий могутній голос «І Духові Твоєму», присутні стали перешіптуватися.
Хто це? запитували одні.
Дорко Засмужний, відповідали інші. Микити середульший син. Того, що коні забили.
Хтось скоса кидав поглядом на Марту, яка притихло стояла біля криласу, хтось уважніше став слухати, як молодий Засмужний читає Апостола.
Так, все незвичне було того дня. Навіть закінчення служби принесло несподіванку. Коли прозвучали останні слова літургії, коли церковний хор проспівав усім присутнім «Многая літа», на середину церкви вийшов єпископ Костянтин. На ньому була велична єпископська митра червоного кольору з чотирма вишитими херувимами і великим діамантом спереду.
Він наказав винести крісло і запропонував пароху Іоанну Гавришкевичу сісти. Заінтриговані цим люди затамували подих.
А єпископ говорив:
Дорогі вірні во Христі браття і сестри! З отцівською радістю дізнався я, що ви, ведені духом побожності і ревності во славу Божу, слухняні до закликів ревного у душпастирській праці преподобного о. пароха Іоанна Гавришкевича, побудували і прикрасили цю чудову Божу церкву.
Ця ваша праця і з щирим серцем подані дари є хорошим проявом синівської любові і вдячності Всевишньому Богу, чия всемогутня рука благословляє рільничу вашу працю, а через святу Церкву всім вірним щедро подає ласки на спасіння душі.