Окремішнє місце в театральному доробку Вайлда посідає франкомовна одноактова трагедія «Саломея» (1893) на відомий біблійний сюжет. Тут письменник порушує, власне, ту саму проблему, що й у романі: абсолютизація пристрасті призводить до смерті коханого. Приваблює в цьому творі психологічно загострена характеристика героїв, тонка майстерність у ритміко-мелодійній організації фрази з численними повторами й вишуканими порівняннями. В пєсі впродовж усієї дії не тільки зберігається «єдність часу та місцевості, але й єдність настрою, строгого, понурого, величавого» (думка Дарії Віконської).
Зовсім не схожа на все попереднє у Вайлда втілена в карбовані строфи «Балада Редінзької тюрми». Глибоким трагізмом пройняти символічно-реалістичні образи поеми: навіть кохання, найчистіше людське почуття, і те під орудою золота, підступності та боягузтва. Над фатальністю попусту пристрастям тут, в останньому Вайлдовому творі, превалює щось нове: мотив співчуття. Героя засуджено до страти; інші вязні, співчуваючи страчуваному, і самі співпереживають його долю.
Творча спадщина Оскара Вайлда за понад сторічне своє існування знала періоди і пожвавлення до себе громадського інтересу, і певного спаду, безвідносного до її літературної вартості. В нашу добу розгонистого науково-технічного поступу (аж до водневих бомб і АЕС, коли невідомо, що страшніше), появи та краху десятків тоталітарних режимів і повязаного з цим знеособлення індивіда, зведеного до суто виконавського гвинтика в суспільно-політичному механізмі, незмірно посилився контраст між досягненнями уречевленої цивілізації та відставанням духовної культури, загострилась, як ніколи, проблема злагодженого співіснування людини з технікою, природою і взагалі суспільством. За цих обставин обєктивно зростає вагомість мистецтва, відповідальність його за встановлення та підтримання гармонійної рівноваги між двома крилами людського щастя прекрасним і корисним (хоч і як важко мистецтву домогтись бодай символічної пріоритетності супроти споживацького верховладдя). Тож цілком нормально, що у Вайлдові, ревному поборникові краси, ми бачимо свого союзника, коли обстоюємо цю гармонійну рівновагу. При одній нагоді Вайлд був зауважив: художня література колись може стати примиренцем двох суперних націй. Коли люди зробляться достатньо культурними, природно буде почути: «Ми не підемо воювати проти Франції, бо в неї чудова проза». Це напівжарт, але яке глибоке дно в ньому!
Давно відійшла в минуле епоха, що породила гіпертрофований Вайлдів естетизм, але зате ця часова віддаль дає нам змогу спокійніш і обєктивніш побачити глибинне й посутнє в цій незвичайній постаті, як то мовилося, декадентства fin de siиcle. Так, в очах одних то був «кінець віку» (не просто хронологічно XIX, а цілої епохи), а в очах інших доба Ars Nova, час появи нового мистецтва.
В тому присмерку відверто наживацького віку наступ павучої матеріальної цивілізації не полишав місця на духовність, що, власне, і спричинило появу того самого не тільки Вайлдового естетизму, який, проголошуючи прекрасне єдиною і істинною суттю життя, мав на меті торувати шляхи новому мистецтву. Ця теорія чистого естетизму була явищем складним і суперечливим, навіть у дечому назадницьким, але протиспоживацька її основа не підлягає сумніву. Отож творчі шукання на зламі сторіч урешті плідно прислужилися мистецтву віку XX, свої завихрення й шумовиння скинувши в Лету. Суперечності ж давалися взнаки тим, що, коли почалась інтенсивна девальвація освячених традицією буржуазних вартостей життя, незрідка з водою вихлюпувало й дитину: модерністські напрямки в мистецтві, зневажаючи всевладдя фарисейства, водночас остерігалися і незнаної їм «темної» стихії народу («Є три види деспотів. Деспот, що тиранізує тіло. Деспот, що тиранізує душу. Деспот, що тиранізує душу й тіло разом. Перший називається Монарх. Другий називається Папа. Третій називається Народ». Це сказав Вайлд). А поки що все піддавалося критиці: від охмарених святенницьким покровом стосунків чоловіка й жінки до будови класичного роману («Не згоджуватись в усіх пунктах із трьома чвертями британської публіки це одна з перших ознак здорового глузду, одна з найглибших утіх щоразу, коли постають духовні сумніви». Це теж сказав Вайлд).
«Англія 1890 року Англія, чий дух угорнули імлисті завої лицемірства, процвітання й нікчемності А її праведне святенництво, її оптимізм!.. Королева Вікторія придавила широким задом волю народу; імущі класи вмостились йому на шию Робітничий клас ще під владою Золотого Правила: Не забувай, любий Берте, одного чудового дня ти можеш стати на чолі нашої фірми Дрібна буржуазія, особливо гендлярі, квапляться загребти гріш і все моляться, щоб наше безприкладне процвітання тривало без кінці-краю. Аристократія ще бадьориться, не хнюпить носа Чудова стара Англія. Пранці на тебе, стара суко, ти згодувала нас хробакам!» Експресивність цього останнього акорду пояснюється окопами першої світової війни, крізь моторошну призму яких дивиться оповідач, і належать усі ці слова Річардові Ордінґтону (роман «Смерть героя», 1929).