Щось заважив для появи Доріана і ірландський романтик Чарлз Метюрін, знаний Вайлдові як з літератури, так і з родинних переказів його мати була троюрідною небогою цього письменника: знаменитий колись Метюрінів роман «Мелмот Блукач» (1820) це соковито написана історія про угоду з дияволом заради продовженого життя. Називаються у звязку з Вайлдом ще імена Йогана Вольфґанга Ґете, Едґара По, Роберта-Луїса Стівенсона тощо. Зауважено й іншого характеру впливи творів, де герої в пошуках винятковості чи слави безоглядно поринають у пристрасті й насолоди. Це, зокрема, романи «Вівіан Рей» (18261827) Бенджаміна Дізраелі, «Панна де Мопен» (1836) Теофіля Ґотьє, «Марій Епікуреєць» (1885) Вальтера Пейтера, «Навпаки» (1884) Ж.-К. Гюїсманса.
Герой цього останнього роману, молодий аристократ Дез-Есент, виснажений іпохондрією та спліном, переїздить з Парижа до свого маєтку у Фонтенеї і тут опоряджує собі дім «навпаки» себто навпаки до загальноприйнятих, але в згоді з власними загострено естетськими смаками, відгородившися від цілого спротивілого йому світу. Кохався він у химерних рослинах, де природа виявляла свої найнеприродніші примхи, в парфумах, вважаючи, що насолоди запаху з мистецького погляду рівноцінні насолодам слуху чи зору; мав барильця напоїв різних видів, і розмаїті їх суміші гармонією своєю нагадували йому поліфонічність оркестру А читачеві Вайлда все це нагадає ту книжку, що нею лорд Генрі «отруїв» Доріана. Адже цілу низку пасажів у XI розділі Вайлдового роману мало не повністю запозичено з Гюїсманса, хоч загалом твір про Доріана Ґрея незрівнянно живіший і, далебі, людськіший.
Верхи британського суспільства, добре знані Вайлдові, незле прислужилися йому і для комедійного жанру, де ту саму проблему двоїстості людського існування він висвітлює з належним гумором чи сатирою, коли герої співіснують зі своїми прихованими тінями (майже кожен з них має щось таке за плечима, з чим мусить критись) або ж легковажно збувають своє «безтінне» живоття, абстраговане від духовно-етичних клопотів. Так чи так, але існують вони розполовинено, і лише дехто з них скрашує собі це «вільне плавання» сплесками дотепно-парадоксальної афористики. Часом ці думки іронічні, виклично-подразливі, дошкульно-пекучі, а то й просто грайливі; не раз ті самі думки в дещо відмінному варіанті звучать у різних творах Вайлда (слова лорда Генрі: «Єдиний засіб збутися спокуси піддатись їй» перефразовує лорд Дарлінґтон з комедії «Віяло леді Віндермір»: «Я можу протистояти всьому, крім спокуси»). Цей іскрометний афористичний розгул виносив на широколюдну авдиторію Вайлдову епатажну мистецьку філософію і неабияк сприяв популярності, зокрема, його комедій і в кінці XIX сторіччя, і нині.
Верхи британського суспільства, добре знані Вайлдові, незле прислужилися йому і для комедійного жанру, де ту саму проблему двоїстості людського існування він висвітлює з належним гумором чи сатирою, коли герої співіснують зі своїми прихованими тінями (майже кожен з них має щось таке за плечима, з чим мусить критись) або ж легковажно збувають своє «безтінне» живоття, абстраговане від духовно-етичних клопотів. Так чи так, але існують вони розполовинено, і лише дехто з них скрашує собі це «вільне плавання» сплесками дотепно-парадоксальної афористики. Часом ці думки іронічні, виклично-подразливі, дошкульно-пекучі, а то й просто грайливі; не раз ті самі думки в дещо відмінному варіанті звучать у різних творах Вайлда (слова лорда Генрі: «Єдиний засіб збутися спокуси піддатись їй» перефразовує лорд Дарлінґтон з комедії «Віяло леді Віндермір»: «Я можу протистояти всьому, крім спокуси»). Цей іскрометний афористичний розгул виносив на широколюдну авдиторію Вайлдову епатажну мистецьку філософію і неабияк сприяв популярності, зокрема, його комедій і в кінці XIX сторіччя, і нині.
Як комедіограф, Вайлд вправно послуговувався багатьма випробуваними атрибутами традиційної переважно французької масової театральної продукції, коли ішлося про розгортання інтриги, характеристику персонажів тощо: загублена чи знайдена якась там річ, підкинута дитина, герой з прибраним імям чи прихованою біографією і так далі. На цій підставі декотрі критики залічували Вайлдові комедійні твори до різновиду «комедій ситуації», але з не меншими підставами можна оцінювати їх і як серйозніші «комедії звичаїв» жанру, що його Вайлд навіть якоюсь мірою реабілітував. Адже він піддав критиці чимало істотних аспектів суспільного життя Англії вікторіанської доби. Це жага багатства і корупція верхів («Гроші, гроші будь-якою ціною!» недвозначний вигук одного з комедійних персонажів Вайлда), снобізм і лицемірство, ханжество пуританських ортодоксів, викривлене розуміння подружніх обовязків, підступність у товариських ніби взаєминах і блискавичне розчинення джентльменськості при загрозі майновому стану чи просуванню в карєрі. (Подивугідна, до речі, діалектика історії: Ірландія, завойована англійцями, помстилася переможцям у незвичний спосіб дарувавши Англії цілу плеяду неперевершених сатириків від Джонатана Свіфта через Річарда Шерідана до Оскара Вайлда та Бернарда Шоу! Між іншим, Шоу якось назвав Вайлда «Мерріон-скверським снобом», натякаючи на його занглійщеність. Ірландський письменник Вільям Батлер Єйтс так зреагував на ці слова, дещо з іншого боку знаючи Вайлда: «Він не був ніяким снобом. Він був ірландцем, а Англія для ірландця це далека чужина. Для Вайлда англійські аристократи були чимось таким, як багдадські вельможники». Маємо тут ще один посутній нюанс у непростих стосунках двох країн і двох менталітетів)