Його сміх здавався дуже природним, але Діґорі побачив палкий, майже жадібний вираз на його обличчі.
Поллі! Не будь дурепою! вигукнув він. Не торкайся їх!
Але було пізно. Коли він це вигукнув, рука Поллі потяглася до таці й торкнулася одного з кілець. І вмить без спалаху, без шуму чи будь-якого попередження Поллі зникла. Діґорі та його дядько залишилися в кімнаті самі-одні.
Розділ 2
Діґорі та його дядько
Це сталося так несподівано й було так жахливо не схоже на все, що будь-коли відбувалося з Діґорі навіть у кошмарах, що в нього вихопився зойк. Долоня дядька Ендру вмить затулила йому рот.
Замовкни! просичав він у вухо Діґорі. Якщо ти кричатимеш, твоя мати почує твій крик. А ти знаєш, як вона може перелякатися.
Як Діґорі розповідав потім, від жахливої брутальності дядька у ставленні до малого небожа його майже занудило. Але, звичайно, він більше не дозволяв собі зойкнути.
Так буде краще, сказав дядько Ендру. Можливо, ти не міг утриматися від крику. Людину неминуче опановує шок, коли вона бачить, як щось зникає на її очах. Навіть я був приголомшений, коли морська свинка зникла переді мною вчора вночі.
У тебе також вихопився тоді зойк? запитав Діґорі.
О, ти чув його чи не так? Сподіваюся, ти не шпигував за мною?
Ні, звичайно, обурено відповів Діґорі. Але що сталося з Поллі?
Ти можеш привітати мене, мій дорогий хлопче, сказав дядько Ендру, потираючи руки. Мій експеримент завершився успішно. Мала дівчинка зникла з нашого світу.
Що ти з нею зробив?
Я відіслав її як би тобі сказати до іншого місця.
Що ти з нею зробив?
Я відіслав її як би тобі сказати до іншого місця.
Що ти маєш на увазі? допитувався Діґорі.
Дядько сів у крісло й сказав:
Гаразд, я розповім тобі все про свій експеримент. Ти коли-небудь чув про стару місіс Ліфей?
Вона була моєю двоюрідною бабусею чи щось таке? запитав Діґорі.
Не зовсім так, відповів дядько Ендру. Вона була моєю хрещеною матірю. Подивися он там, на стіні.
Діґорі поглянув на збляклу фотографію і побачив обличчя старої жінки в капелюшку. Тепер він зміг пригадати, що колись бачив це саме фото у старій шухляді, вдома, у селі. Він запитав у матері, хто це, й мати не виявила особливого бажання розповідати йому, хто там зображений. «Проте обличчя гарне, подумав Діґорі, хоч на тих старих фотографіях ніколи нічого не розбереш».
З нею було щось не так, дядьку Ендру? запитав хлопчик.
Ну, знаєш, сказав дядько Ендру, захихотівши, це залежить від того, що для тебе не так. У людей такі обмежені мізки. Вона, безперечно, була дуже дивною у своєму пізнішому житті. Тому вони її й замкнули.
У божевільні, ти хочеш сказати?
Ой, ні, ні, палко заперечив дядько Ендру. Нічого подібного. Вони лише вкинули її до вязниці.
Он як! здивувався Діґорі. Що такого вона вчинила?
Ох, бідолашна жінка, відповів йому дядько Ендру. Вона повелася дуже необережно. На світі багато всіляких речей, і нам не слід цікавитися ними всіма. Вона була завжди добра до мене.
Але послухай, дядьку, до чого тут Поллі? Я хотів би, щоб ти
На все свій час, мій хлопче, сказав дядько Ендру. Вони випустили на волю стару місіс Ліфей, перш ніж вона померла, і я був одним із небагатьох людей, кому вона дозволила доглядати себе, коли востаннє захворіла. Вона не любила примітивних, обмежених людей, ти розумієш. Я теж їх не люблю. Але вона і я були зацікавлені одними й тими самими речами. Я був у неї лише за кілька днів до її смерті, й вона попросила мене піти в її дім, знайти там стару шухляду, відчинити її і принести їй маленьку коробку, яку я там знайду. Тієї миті, коли я підняв ту коробку, я відчув поколювання у пальцях і зрозумів, що тримаю в руках велику таємницю. Вона віддала коробку мені й попросила, щоб, як тільки вона помре, я спалив її, не розкриваючи, з дотриманням певних церемоній. Цю обіцянку я не виконав.
Це було негарно з твого боку, сказав Діґорі.
Негарно? повторив дядько Ендру спантеличено. О, я тебе розумію. Ти хочеш сказати, що малі хлопці завжди виконують свої обіцянки. Дуже добре: це правильно й порядно, і я радий, що тебе навчили так робити. Але, звичайно ж, ти повинен зрозуміти, що такі правила, хоч які вони добрі для малих хлопців, і слуг, і жінок, і навіть для людей загалом, не слід застосовувати до дослідників і великих мислителів, і мудреців. Ні, Діґорі. Такі люди, як я, що володіють прихованою мудрістю, звільняються від загальних правил, так само як ми звільнені від загальних радощів і втіх. Нам судилася, мій хлопче, доля висока й самотня.
Кажучи це, він зітхнув і здався Діґорі таким поважним, шляхетним і таємничим, що на якусь мить хлопець справді подумав, він щойно почув щось надзвичайно високе й прекрасне. Але тут йому пригадався бридкий вираз, який він побачив на дядьковому обличчі за мить перед зникненням Поллі: і відразу він побачив істину, яка ховалася за шляхетними словами дядька. «Усе це означає, сказав він сам до себе, що він думає, що може чинити все, що йому до вподоби, й усе, чого він захоче».
Звичайно, сказав дядько Ендру, я не смів відкрити коробку довгенько, бо знав, у ній може зберігатися щось дуже небезпечне. Адже моя хрещена мати була жінкою надзвичайною, однією з останніх смертних жінок у цій країні, які мали в собі чарівну кров. (Вона розповідала, що в її часи існували ще дві такі жінки. Одна з них герцогиня, а друга прибиральниця.) Фактично, Діґорі, ти тепер розмовляєш з останнім чоловіком (можливо), який справді мав хрещену матір-чарівницю. Ось так! Памятай це до того часу, доки ти сам станеш старим чоловіком.