У кімнаті панувала така тиша, що цокання годинника відлунювало. А проте Поллі зясувала, що ця тиша не була абсолютною. Чулося дуже, дуже слабке гудіння. Якби пилосос у ті дні був уже винайдений, Поллі подумала б, що то був звук пилососа, який працював десь далеко на кілька кімнат далі й на кілька поверхів нижче. Але цей звук був приємнішим і більш музикальним: але дуже й дуже слабкий, майже нечутний.
Усе гаразд, тут немає нікого, сказала Поллі через плече, звертаючись до Діґорі.
Вона говорила вже не пошепки. І Діґорі вийшов наперед, кліпаючи очима. Він здавався неймовірно брудним, та Поллі теж не була чистіша.
Мені тут не подобається, сказав він. Цей будинок не порожній. Нам ліпше накивати звідси пятами, поки хтось не прийшов.
Як ти думаєш, що це таке? запитала Поллі, показуючи на кольорові кільця.
О, не базікай даремно, нам треба виносити звідси ноги, сказав Діґорі. Чим скоріш ми
Він так і не доказав того, що хотів сказати, бо цієї миті сталося несподіване. Крісло з високою спинкою перед каміном раптом обернулося, і з нього підвелася наче чортеня зі скриньки погрозлива постать дядька Ендру. Діти опинилися не в порожньому будинку, аж ніяк не в ньому; вони були в будинку Діґорі, у забороненому кабінеті! Обоє дітей вигукнули: «Ой!» і усвідомили свою жахливу помилку. Вони подумки картали себе за те, що мусили б зрозуміти: вони пройшли не досить далеко.
Дядько Ендру був високий і дуже стрункий. Він мав довгасте, гладко поголене обличчя з гострим та довгим носом і надзвичайно світлими очима й великою кучмою розкошланого сивого волосся.
Діґорі занімів, бо дядько Ендру здався йому в тисячу разів грізнішим, аніж здавався будь-коли раніш. Поллі не злякалася так відразу, але незабаром їй теж стало страшно, бо насамперед дядько Ендру пройшов до дверей кімнати, зачинив їх і крутнув ключ у замку. Потім обернувся, подивився на дітей своїми світлими очима й усміхнувся, показавши всі свої зуби.
Ось так! сказав він. Тепер моя дурепа сестра не дістанеться до вас.
Дядько Ендру поводився зовсім не так, як поводився б інший дорослий. Серце Поллі підскочило до горла, і вона та Діґорі поточилися до невеличких дверей, крізь які вони сюди ввійшли. Але дядько Ендру був надто швидкий для них. Він опинився позаду них, замкнув маленькі двері також і став перед ними. Потім потер собі руки й клацнув суглобами він мав дуже довгі, білі й гарні пальці.
Ось так! сказав він. Тепер моя дурепа сестра не дістанеться до вас.
Дядько Ендру поводився зовсім не так, як поводився б інший дорослий. Серце Поллі підскочило до горла, і вона та Діґорі поточилися до невеличких дверей, крізь які вони сюди ввійшли. Але дядько Ендру був надто швидкий для них. Він опинився позаду них, замкнув маленькі двері також і став перед ними. Потім потер собі руки й клацнув суглобами він мав дуже довгі, білі й гарні пальці.
Я в захваті, що бачу вас тут, сказав він. Двоє дітей якраз те, що мені треба.
Будь ласка, містере Кеттерлі, попрохала Поллі. Мені скоро обідати, і я мушу повернутися додому. Відпустіть нас, будь ласка.
Поки що ні, сказав дядько Ендру. Я не можу втратити таку чудову нагоду. Мені потрібні двоє дітей. Розумієте, я на середині великого експерименту. Я випробував його на морських свинках і, здається, досяг успіху. Але морська свинка мало що може сказати і ти не поясниш їй, як повернутися назад.
Дядьку Ендру, скоро справді обід і незабаром нас шукатимуть. Ви повинні відпустити нас, сказав Діґорі.
Повинен? перепитав дядько Ендру.
Діґорі й Поллі перезирнулися. Вони не посміли сказати нічого, але їхні погляди означали: «Який це жах!» і «Ми повинні переконати його».
Якщо ви відпустите нас тепер обідати, сказала Поллі, ми прийдемо потім, після обіду.
Але звідки я знатиму, що ви прийдете? запитав дядько Ендру з підступною посмішкою. Та, здавалося, він змінив думку. Ну гаразд, гаразд, сказав він. Якщо ви справді повинні йти, то йдіть собі. Я не можу сподіватися, що двом молодим людям буде цікаво розмовляти з таким старим йолопом, як я. Він зітхнув і провадив далі: Ви собі не уявляєте, яким самотнім я іноді почуваюсь. Та байдуже. Ідіть собі обідати. Але я повинен нагородити вас подарунком, перш ніж ви підете. Не щодня мені доводиться бачити дівчинку у своєму старому й занедбаному кабінеті. А надто, якщо ви дозволите мені так сказати, таку симпатичну юну леді, як ви.
Поллі вже здавалося, що він зовсім не божевільний.
Ти хочеш мати кільце, моя люба? запитав дядько Ендру, звертаючись до Поллі.
Ви маєте на увазі оті жовті чи зелені кільця? поцікавилася Поллі. Які вони гарні!
Але не зелене, сказав дядько Ендру. Боюся, я не можу роздавати зелені кільця. Але я з великою радістю і любовю подарую тобі одне з жовтих. Підійди до столу й спробуй надіти на палець одне з них.
Поллі тепер цілком подолала свій страх і переконалася в тому, що старий джентльмен не божевільний; а в тих осяйних кільцях було справді щось дуже привабливе. Вона підійшла до таці.
Я чую, що гудіння в цій кімнаті стає гучнішим. Схоже, його створюють кільця.
Що за дивна фантазія, моя люба, засміявся дядько Ендру.