Антология - Невідоме Розстріляне Відродження стр 13.

А вона ходила до Дніпра, прислухалася до співів, невиразно мріяла. Іноді тихою ходою дряпався Дніпром пароплав. Це з міста.

Там життя цікаве, зовсім одмінне, нове і люди там справжні люди. Справді, у великому місті воно має бути новим, не таким, як тут, де ще й досі панує дяк, а дядьки по-старому пиячать,  тільки не горілка вже, а самогон.

Минав час, падало жовте листя, все прозоріше ставало небо, і ранком туманіла земля.

В повітрі метушилися постріли, злякано дивилася економія розбитими вікнами,  це білі тікали.

Потім приїздили з міста, роздавали книжки, щось казали. Селяни уважно слухали, за книжки дякували «пригодяться на цигарки» і знали й без городських, що тепер земля вже їхня. Катерина книжечки прочитала (може, тому, що не курила?).

А дні, як помах крил, летіли над степом, знов горіло село, знову йшли то ті, то інші.

Нарешті, на Різдво прийшли червоні.

 От і твої, Катерино.

Нічого не сказала, а ввечері тихо двері відчинила.

 Я йду, мамо.

Плакали вицвілі очи, а рот кривився в зморшках старечих. Трохи сумно дивилися молоді, сірі очи. Пішла.

А коли остання батарея виїздила з села, лютий вітер рвав на вигоні одиноку, темну постать матери.

Далі бої.

Темна ніч обгортала огнем і снігом. Переходи, кров, лайки.

Вона будувала майбутнє життя.

Коло Перекопу лічила трупи: сотні, тисячі.

І за кожним одним боліло серце, і за кожною смертю тут біля моря знала вона, там по селах, по містах, по робітничих селищах, простягає журба свої руки. Схопить матернє серце і здушить, вицідить кров усю

Тут і Михайла зустріла.

Спокійний був. Курив люльку. Сердило.

 І невже вам байдужа ця кров?

 Ні-ні. Може, й я завтра теж

І от останній штурм. Перші пішли Телеграма:

 Відбито.

Пальці в дерево (у начштабу).

 Хай іде Новосибірський полк.

Чорний вітер з півночі, ріже, січе, червоні огні з півдня.

 Скоро ранок?

 Не знаю. Мабуть ніколи не буде цього ранку.

Телеграма:

 Друга атака відбита

Майнула думка: «Ще тисячі».

 Скоро ранок?

 Не знаю. Мабуть ніколи не буде цього ранку.

Телеграма:

 Друга атака відбита

Майнула думка: «Ще тисячі».

Вийшла з штабу: Михайло.

 Тепер ви?

 Зараз. Це третій штурм і коли відібють, і коли пробємося, останній.

Обгорнула і кріпко в губи:

 Побачимось?

 Мила

Забули все

А вітер чорний з півночі ріже, січе і червоні огні з півдня.

Пішли курсанти.

Подумала: «Ну, ці хоч не жонаті».

На ранок поїхала в Харків. Поїхала і Михайла вже не бачила.

Не писала, не розпитувала. Знала живий.

І от тепер, коли зустріла його знову, прокинулась туга за чимсь невідомим, чи за степом ласкавим, чи за мрійно-ніжним обрієм.

А він розпитував, де була, де пропадала, що ні слова, ні рядка, ні привіту?

 Дома була, на селі, поховала брата.

 А тепер?

 А тепер на осінь у школу. Хотіла в Київ не вийшло, літо хочу тут почитати, повчитись

Не звикла вона ще до міста, та боялася признатися Михайлові, що іноді її, котра нічого не боялася там, у степах, в боях, під Перекопом, лякали люди, високі камяні гроби і лише іноді ритмічне дихання заводу і праця в робітничій околиці будили щось рідне, але так стомлювалась вона за вісім годин праці, що все пропадало марно.

Як їхала сюди, здавалося, що тут всі розумні такі, хороші, а придивилася, то такі ж сами, як і всюди.

Сказала Михайлові раз і здивовано, і ображено, що й тут от вчора на збори Іван пяний прийшов.

 Прямо так, як у нас на селі, а він всміхнувся й відповів якось спокійно.

 Ти б хотіла, щоб усі були святими, такими, як ти хочеш, а не такими, як вони є. Е нічого все перемелеться. От почнемо кампанію

Махнула рукою:

 Ет, що там кампанію. Геть треба таких от і все.

Знову всміхнувся Михайло, всміхнувся як старший, а вона подумала: і звідки в нього така певність і спокій?

А вона читала, линула думками вперед і бачучи де-не-де свіжі, ніби нові паростки, раділа, як по весні першій квітці.

І здавалося життя їй старим, тільки перешитим на новий фасон; важко було, що мало в цьому житті того, від чого груди ширші стають і таким легко-прозорим здається життя. Хотілося писати про схід, про пробуджену силу, про жорстоку минулу зиму.

Чому ж мало сонця і квітів? Хай вся земля буде в квітах, щоб радість гаряче дихала пахучим повітрям на землю.

Почуває: от малою-малою іде вона. За спиною в неї торба. Життя все більше й більше кидає в торбу ту, а вона приходить в оазу, розкладає скарби свої, що позбирала за довгу путь, відшукує там між намулу й болота самоцвіти. Мало їх.

А дорога все вужчає, а дорога все важча стає, а по боках прірви Там на горах сонце кидає золото на все, а тут у проваллях темно.

Важко йти, а коли глянеш в безодню, голова крутиться і тягне стрибнути вниз. Треба йти тихо-тихо і боляче, що не можна швидко і вільно вгору побігти, там, де сонце і синє небо.

І часто всю ніч до ранку нерухомо лежала вона і думала-думала.

Так потік, вбираючи в себе струмки, не може через вузьку щілину прогнати всю воду. Рветься до моря, зриває берег і біжить далі не чистий вже, замутнений, темний.

І скаржиться він, що не дав йому час іншого шляху, широкого, де б міг текти струмком кришталевим, відбиваючи радісно і берег зелений, і далекий обрій.

І здається їй іноді, що мало сили в неї, життя йде три кроки вперед, два назад і не може інакше йти.