Антология - Невідоме Розстріляне Відродження стр 12.

 У сад.

 А мені додому треба,  сказав Петро, обтираючи кашкетом спітніле чоло.  Ти не боїшся, Галю?

Галина нічого не відповіла, подала руку і сказала сердито:

 Бувай,  і пішла.

Петро подався просто додому, але місячна ніч так хитро обдурила його, що він довго ходив вулицями, усміхаючися сам собі, і лише коли вже місяць лизнув білим язиком хрести на цвинтарі, потрапив додому.

На дверях був замок; це вартовий не витримав літньої ночі і втік з хати. Тихо. А на цвинтарі шелест, і сміх, і тіні під камяними хрестами.

Знав Петро, що там і Андрій, і Дмитро, і Іван вся комунія. Може, Михайло де в читальні сидить. О, цей Михайло витримає і не таку ніч. Завжди один, сам, понурий і мовчазний. Правда, були якісь чутки, що він залишив на фронті якусь Катерину, цю саму, здається, але Михайло нічого не казав, і хлопці лише догадувалися.

Чекати не було чого: все одно повернуться не швидко і, хоч це проти правил, доводиться лізти вікном.

Не спиться Петрові, чи тому, що місяць срібним ґудзиком око жмурить, а за плечима двадцять років лише, чи, може, тому, що Галину зустрів. Може.

Довго думав Петро про щось, вже вдарило дванадцять і місяць сідав.

«І де їх чорти носять? А завтра рано вставати!» Заснув.

Хлопці прийшли додому аж під ранок, Михайла й Дмитра ще не було. Вже й полягали, коли хтось постукав.

 Стукають,  сказав Іван.  Хто вартовий. Ти, здається, Андрію. Піди відчини.

 Дрихне,  озвався Данило, що спав з Петром на одному ліжкові, дрихне, чортова перечниця.

 Бреше, вставати не хоче, ану стукни його по черепу.

Данило штовхнув Андрія.

 Вставай відчиняти.

Андрій образився.

 Ач, наказувач знайшовся, я черговий, доки не заснув, а вночі чергових немає. Та вже й більше дванадцяти.

 А хто ж відчинить?

 А я знаю? Хай відчинить, хто завтра вартує.

На завтра мав вартувати Андрій, а тому він пірнув у юридичні тонкощі, доводячи, що він може спокійнісінько спати собі цілу ніч, хоч би там бандити у хату лізли До семи годин ранку.

Поки хлопці сперечалися, знадвору почали ламати двері.

 Та відчиніть же,  почулося.

Нарешті Петро, згадуючи предків і проклинаючи нащадків, відчинив. Увійшов Михайло, скинув шапку і запитав:

 Курити є?

 Ти іноді задаєш на диво ідіотські питання,  звичайно немає, відповів Петро.

 Ну так у мене є! Вставайте!

Вмить усі хлопці були біля Михайла.

 От і гаразд, а то всі бички попалили, Андрій навіть під ліжком підмів і під скринею шукали,  гомоніли радісно хлопці, але Михайло їх обдурив.

 Та немає в мене, то я нарочито, щоб ви в інший раз швидше відчиняли.

Лаялись:

 Коли покликав, то хоч роди, а дай закурить!

 Ну й життя. Я всі кишені повивертав і хоч би тоді крихтонька,  зідхнув хтось жалібно.

Коли доводилося сидіти без хліба і в холоді, хлопці не піддавались одчаєві, але не палити зранку це було справді над силу.

В таких випадках їх охоплювала якась нудьга, якийсь неспокій, що потім перетворювались на чорну меланхолію і, нарешті, все скінчувалося сваркою з-за якої-небудь дурниці.

Петро справді перевернув ранком усе догори ногами. На біду Дмитро десь завіявся, а всі гроші завжди були в нього. Лежали тихо.

 Не штовхайся,  крикнув раптом Андрій,  я тебе як штовхону. Посунься, бо я лежу з самого краю.

 І що в тебе за звичка придушувати мене до стіни.

 Ну-ну. Курити нічого, так вже й лаються,  озвався Михайло.

Хвилини дві тяглася мовчанка.

 Миша, а Миша може, в тебе є хоч трохи витрусити. А?  це Іван.  Бичок, може, де заховався.

Всі напружено чекали.

 Ні, немає

Зітхнули. Тоскно пробивався світанок через брудні шибки на темні стіни, почорнілі ще з зими.

 Ех, коли я був малим, то кізяки курив і були вони такі смачні, як первосортний тютюн.

 Кинь, Петре,  озвався Андрій.

Петро сів і, мрійно дивлячись у вікно, казав далі:

 Так. Первосортний. Дрібна крошка і запашний.

 Та кинь же!

 Шкода, що борошна не можна палити

Хлопці обурилися. І що за свинство справді: цей Петро завжди не до речі жартує: палити кортить, аж у середині болить, а він жартує. Теж знайшов чим жартувати!

Знов стало тихо, і не було ніякої надії закурити, але Михайло вдруге обдурив хлопців; він насипав на стіл махряка, й хлопці з рекордною швидкістю скрутили товстелезні цигарки

 Сьогодні приходила Дашка й гроші за місяць правила Я пообіцяв,  сказав Петро.

Хлопці щиро здивувалися.

 Пообіцяв? Це цікаво. А де ж ти візьмеш, хто ж платити буде?

 Це вже не моє діло. Дмитро завгосп.

Саме в цю хвилину увійшов Дмитро і відразу ж почав лаятись.

 Ви чого двері не зачиняєте? Хочете, щоб, як той раз, чоботи вкрали. Спите як кури, а двері настіж.

Ніхто не відповів. Дехто вже спав, а декому ліньки було сперечатись,  все обійшлося тихо.

Десь кричав півень. В кімнаті було спокійно, лиш Петро бурмотів крізь сон і свистів носом.

II

Далеко-далеко, за широкими ланами, за високими лісами, кувала зозуля.

Стоїть Катерина, стоїть прислухається.

Вже й небо впало чорне-чорне, і далеко десь кинувсь рибальський вогник угору. Налетіли співи з села, переплутались, затремтіли над водою і погасли в хвилях.

І знов тихо, тихо.

Катерина проста селянська дівчина, з бровами сонцем випаленими, з очима вітром степовим навіяними.

 Чудна дівка, і заміж не іде, і з хлопцями не гуляє, а прийде ранком: де була, не говорить, та не чуть, щоб гуляла з ким на селі.