Бакен Джон - Тридцять девять сходин стр 12.

На щастя, їхню увагу відволік пяний пастух. Він і його собака, привязаний мотузкою до його поясу, несподівано вивалилися з вагона, загриміли вниз на рейки і стрімголов скотилися насипом до самої води. У ході рятувальної операції, що розвернулася за цим, пес когось дряпонув я почув закрутисту лайку. На якийсь час про мене забули, і коли я, подолавши поповзом ще з чверть милі, ризикнув озирнутися, потяг уже рушив і майже зник між пагорбами.

Я стояв посеред великого напівкруглого простору пустища, розсіченого брунастою річкою, що зображувала радіус, і обмеженого довгою дугою високих північних пагорбів. Навколо не було жодної людської істоти; тишу порушував тільки плескіт річкової води і нескінченний писк куликів. І тут, як не дивно, я вперше відчув той жах, який відчуває загнана жертва. При цьому думав я не про поліцію, а про тих людей, яким було відомо, що я знаю таємницю Скаддера. Про тих, хто твердо вирішив позбавити мене життя. Я був упевнений, що вони переслідуватимуть мене з проникливістю і пильністю, недоступними британському закону, і щойно їхні ікла зімкнуться у мене на горлі, пощади не буде.

Я озирнувся, але в навколишньому пейзажі нічого не змінилося. Сонце блищало на рейках удалині і на мокрих каменях біля річки, і в усьому світі не було більш мирної картини. І все-таки я кинувся бігти. Я біг, по коліно грузнучи в болотній багнюці, аж поки піт не почав сліпити мені очі. Страх не полишав мене доти, поки я не досяг схилу найближчої гори, піднявся по ньому і сів, важко дихаючи, на камяному гребені високо над водами врунастої річки.

Із цієї панівної висоти відкривалося як на долоні все пустище аж до залізничної лінії і далі на південь, де вереск поступався місцем зеленим лукам. У мене відмінний зір, але на всьому просторі рівнини я не помітив жодних ознак людської присутності. Після цього я глянув на схід і побачив там, за ланцюгом горбів, зовсім інший ландшафт: пласкі зелені долини з хвойними гаями і блідими хмарками пилу, що видавали наявність шосейних доріг. Нарешті, я подивився у синє травневе небо і побачив там те, від чого моє серце прискорено забилося.

Далеко на півдні в небеса видирався самотній аероплан. Я відразу зрозумів та ще й так, немов хтось офіційно повідомив мене про це,  що цей аероплан розшукує мене, і належить він аж ніяк не поліції. Протягом години або двох я спостерігав за ним зі свого вересового укриття. Аероплан пролетів над вершинами пагорбів і став описувати кола над долиною, якою я зовсім недавно пробирався до пагорба. Потім, немов розчарувавшись, він знову набрав висоту і полетів назад на південь.

Мені не сподобалося це повітряне шпигунство, і я почав розчаровуватися у місцевості, яку вважав надійним притулком. Ці вересові пагорби виявилися поганим укриттям, якщо вороги могли вистежувати мене з неба; я терміново потребував іншого пристанища. Я вже з більшою прихильністю поглядав на пейзаж по той бік хребта там зеленіли гаї і подекуди виднілися камяні будинки.

Близько шостої вечора я покинув пустку і вийшов до дороги, що тягнулася вздовж вузької річкової долини. У міру мого просування поля змінилися луками, полонина перетворилася на плато, і незабаром я досяг перевалу, де в сутінках димів комином самотній будинок. Дорога йшла через міст. Там, спираючись на парапет, стояв юнак.

Він палив довгу глиняну люльку і дивився на воду крізь лінзи окулярів. У лівій руці хлопець тримав невелику книгу, закладену пальцем на щойно прочитаному місці. Я чув, як він повільно повторив:

Зачувши під камяною аркою мосту відлуння моїх кроків, юнак здригнувся і обернувся. Я побачив приємне засмагле обличчя, майже хлопяче.

 Вітаю вас,  серйозно сказав він.  Чудовий вечір для подорожі.

З будинку долинув запах торфяного диму, змішаний з ароматом печені.

 Це заїжджий двір?  запитав я.

 До ваших послуг,  чемно відповів він.  Я його хазяїн, сер, і сподіваюся, що ви залишитеся на ніч, бо, правду сказати, я цілий тиждень не мав доброго співрозмовника.

Я сів на парапет мосту і заходився набивати люльку. Здається, цей юнак міг стати моїм першим союзником.

 Такий молодий і вже трактирник,  сказав я.

 Мій батько помер рік тому і залишив мені свою справу. Я живу тут із бабусею. Це жахливо нудна робота, і якби на те моя воля, я вибрав би зовсім інше заняття.

 Яке саме?

Він зніяковіло почервонів.

 Я хочу писати книжки,  сказав він.

 Якого ж іще шансу ви чекаєте?  вигукнув я.  А я завжди думав, що з хазяїна заїжджого двору має вийти найкращий оповідач на світі!

 Тільки не зараз,  із жаром заперечив він.  Може, у старі часи, коли дорогами розїжджали паломники, автори балад, розбійники і поштові диліжанси. Але не в наші дні. Сюди давно ніхто не приїжджає, крім авто, битком набитих огрядними пані, які зупиняються пообідати, одного-двох рибалок навесні і кількох мисливців у серпні. Із цього не викроїти матеріалу для книги. Я хочу бачити життя, подорожувати світом і писати книжки, як Кіплінг і Конрад. Але поки я тільки те й спромігся, що надрукувати кілька віршів у «Чемберс Джорнал».[25]