І не дивно.
Дівчина він би голову на те заклав не була людиною з плоті й крові. Свідчило про це худеньке тіло, дивний колір волосся й голос. Хлопець був упевнений, що якби вона озирнулася, він би побачив великі мигдалеві очі. А якби відгорнула зі скроні попелясте волосся, то точно помітив би гострі, шпичасті кінчики вушної раковини.
То була мешканка Фаері[5]. Фея. Одна з Тілвіт Тег[6]. Одна з тих, кого пікти й ірландці звали Даойне Ші, Народом Пагорбів[7]. Одна з тих, кого сакси звали ельфами.
Дівчина на мить перестала співати, занурилася по шию, запирхала й надзвичайно по-простацьки вилаялася. Утім, рицаря це не обдурило. Феї, як воно всюди відомо, уміли лаятися по-людськи. Куди гірше за конюхів. До того ж такі прокляття часто були вступом до якихось злостивих жартиків, любовю до яких феї славилися наприклад, збільшити комусь носа до розмірів огірка-насінника або зменшити комусь чоловічу гордість до розмірів бобового зернятка.
Рицар не мав потреби ні в першому, ні в другому. Він приготувався вже тихенько відступити, аж раптом його зрадив кінь. Ні, не його власний жеребчик, утримуваний за ніздрі: він поводився спокійно й тихенько, наче миша. Зрадив його кінь феї ворона кобила, яку рицар спершу й не помітив поміж валунами. Тепер смолисто-чорна кобилка вдарила копитом об каміння й привітально заіржала. Жеребчик рицаря трусонув головою й ввічливо відповів. Аж відлуння по воді пішло.
Фея вистрибнула з води, на мить демонструючи рицареві милі для ока округлості. Кинулася до скелі, на якій лежав її одяг. Але замість того, щоб підхопити якусь там сорочку й скромно прикритися, ельфійка вхопила меч і зі скреготом видобула з піхов, справляючись із залізом на диво вміло. Тривало те коротку мить, по якій фея присіла навпочіпки чи на коліна, ховаючись у воді аж по ніс і виставивши над поверхнею випростану руку з мечем.
Рицар отямився, відпустив вуздечку й зігнув коліно, стаючи на мокрий пісок, бо відразу зрозумів, кого він тут зустрів.
Слався, забелькотів він, простягаючи руку. То велика для мене честь Величезна, о Володарко Озера. Меч той я прийму
А може б, ти підвівся та відвернувся, га? Фея вистромила рота над водою. Може б, ти перестав вирячуватися й дозволив мені вдягнутися?
Він послухався.
Чув, як вона хлюпає, виходячи з води, як шелестить одягом, як тихенько лається, натягаючи його на мокре тіло. Він же дивився на чорну кобилу з шерстю гладенькою та лискучою, наче крило ворона. Беззаперечно був то кінь шляхетної породи, беззаперечно швидкий, наче вітер. Беззаперечно зачарований. Беззаперечно мав жити у Фаері, як і його володарка.
Можеш озирнутися.
Володарко Озера
І назватися.
Я Галахад з Каер Беніку. Рицар короля Артура, володаря замку Камелот, володаря Літнього Краю, а також Думнонії, Дифнейнта, Повіссу, Дифеду[8]
А Темерія? урвала вона його. Реданія, Ривія, Едірн? Нільфгард? Ці назви говорять тобі хоча б щось?
Ні. Я ніколи про них не чув.
Вона стенула плечима. У руці, окрім меча, тримала чоботи й сорочку, випрану й викручену.
Так я й думала. А який нині маємо день року?
Нині, він роззявив рота, геть здивований, друга повня по Бельтану Володарко
Цірі, виправила вона його машинально, крутячи руками, аби одяг краще влігся на мокрій шкірі. Говорила вона дивно, очі мала зелені й великі
Рефлекторно відгорнула мокре волосся, а рицар мимоволі зітхнув. Не тільки тому, що вухо її виявилося звичайним, людським і жодним чином не ельфійським. Щоку мала знівечену великим бридким шрамом. Її було поранено. Але чи можна поранити фею?
Вона помітила той погляд, примружила очі й зморщила носа.
Шрам, авжеж! сказала зі своїм дивним акцентом. Чому в тебе такий наляканий погляд? Аж така дивна справа для рицаря той шрам? Чи, може, він настільки бридкий?
Він повільно обіруч зняв кольчужний каптур, відгорнув волосся.
То справа воістину для рицаря не дивна, сказав, не без юнацьких гордощів демонструючи власний, ледь загоєний шрам, що тягнувся від скроні до щелепи. А бридкі лише шрами на честі. Я Галахад, син Ланселота дю Лак й Елайни, дочки короля Пеллеса, пана в Каер Беніку[9]. Рану цю завдав мені Бреун Безжальний, безчесний мучитель панянок, перш ніж повалив я його в чесному поєдинку. І насправді годен я прийняти з рук твоїх той меч, Володарко Озера
Вибач?
Меч. Я готовий його прийняти.
Це мій меч. Я не дозволяю нікому його торкатися.
Але
Але що?
Володарка Озера завжди Вона ж завжди виринає з глибин і дарує меч.
Деякий час вона мовчала.
Розумію, сказала нарешті. Що ж, скільки країн, стільки звичаїв. Прикро мені, Галахаде, чи як там тебе, але, схоже, натрапив ти не на ту Володарку, що треба. Я нічого не роздаю. І не дозволяю відбирати в себе. Це щоб усе було зрозуміло.
Але ж, відважився він, ви прибули з Фаері, Володарко, чи не так?
Я прибула, сказала вона за мить, а її зелені очі, здавалося, вдивлялися в безодню простору й часу. Я прибула з Рівії, з однойменного міста. З-над озера Лох Ескалотт. Припливла я човном. Був туман. Берегів я не бачила. Тільки чула іржання Кельпі Моєї кобили, яка бігла слідом за мною.
Вона розправила на камені мокру сорочку. А рицар знову зітхнув. Сорочка була випрана, але не дуже добре. Усе ще видно було на ній патьоки крові.