Нащо ти це зробив, старий, дурний Боббі Ґарфілде? спитала Діна. Вони ж були гарні.
Вони приносять нещастя, сказав Боббі. А чому ви не вдома?
Не те, щоб він не мав уявлення. Це світилося в їхніх головах, неначе реклама пива у вітрині «Спайсерза».
Не те, щоб він не мав уявлення. Це світилося в їхніх головах, неначе реклама пива у вітрині «Спайсерза».
Мама з татком сваряться, пояснила Даєнн. Вона каже, що в нього є дівчина.
Вона засміялася і сестра підхопила сміх, та очі в них були перелякані. Боббі згадалися малюки з «Володаря мух».
Ідіть додому, поки зовсім не стемніло, сказав їм Боббі.
Мама казала сидіти на вулиці, пояснила Діна.
Тоді вона дурепа і ваш батько теж. Ідіть!
Сестри швидко ззирнулися і Боббі зрозумів, що налякав їх ще дужче. Йому було байдуже. Дивився, як вони підхопили скакалки і побігли вгору схилом. Пять хвилин потому на паркувальний майданчик вїхало викликане ним таксі. Світло передніх фар віялом падало на гравій.
Гм, сказав таксист, везти такого малого в Бріджпорт, коли вже чисто стемніло? Не знаю Навіть якщо маєш гроші заплатити.
Все в порядку, запевнив Боббі, вмощуючись позаду. Якщо тепер водій надумає його викинути, йому краще запастися ломом у багажнику. Мене дідусь зустріне. Тільки не біля «Кутової лузи», так Боббі вирішив ще раніше. Йому не хотілося підїжджати туди на таксі, адже хтось може за ним стежити. Біля кафе «Стояти, ситні макарони», це на Наррагансетт-авеню.
«Кутова луза» містилася на тій же вулиці. Боббі не запамятав її назви, та, коли чекав таксі, досить легко відшукав у телефонному довіднику.
Водій почав був заднім ходом виїжджати зі стоянки, та раптом зупинився.
Хулігансетт? Чорт, та дитині там навіть серед білого дня не місце.
Мене ж дідусь зустріне, не здавався Боббі. Він наказав дати вам пів зеленого, ну, тобто пятдесят центів на чай.
Кілька секунд водій вагався. Боббі спробував знайти ще якісь аргументи, але так нічого і не вигадав. Тоді таксист зітхнув, опустив прапорця і натиснув на газ. Коли проїжджали повз його будинок, Боббі підняв очі подивитися, чи не горить у квартирі світло. Та було темно, поки що. Він відкинувся на сидінні, чекаючи, поки Гарвіч залишиться позаду.
Таксиста звали Рой Делоїс так написано на лічильнику. За весь час їзди до Бріджпорта він не проронив ані слова. Був засмучений, бо довелося відвезти Піта до ветеринара, якому дав його усипити. Пітові було чотирнадцять. Глибока старість для колі. Для Роя Делоїса він був єдиним справжнім другом. «Давай, хлопче, налягай, я пригощаю», приказував Рой Делоїс, годуючи Піта. Він повторював це кожного вечора. Рой Делоїс був розлучений. Іноді їздив у стрип-клуб до Гартфорда. Боббі розрізняв примарні силуети танцівниць, більшість з яких була вбрана в піря та довгі, білі рукавички. Образ Піта був чіткіший. Повертаючись від ветеринара, Рой Делоїс тримався непогано, та, коли побачив у коморі порожню миску Піта, не витримав і зайшовся плачем.
Вони проминули «Гриль Вільяма Пенна». З усіх вікон лилося яскраве світло, а по обидва боки вулиці аж на три квартали тяглися шереги автівок, та Боббі не трапилося жодного ненормального «десото», як і інших машин, що б скидалися на погано замаскованих живих істот. За очними яблуками не свербіло, чорних ниток не було.
Таксі перетнуло міст над каналом і вони опинилися внизу. З багатоквартирних будинків, по боках яких, неначе металеві блискавиці, зигзагом спускалися пожежні сходи, долітала гучна латиноамериканська музика. На перехрестях деяких вулиць зграйками стояли молодики з блискучим, зачесаним назад волоссям, на інших збіговиська сміхотливих дівчат. Коли «чекер» загальмував на світлофорі, до них ліниво наблизився чоловік з шоколадною шкірою. Під габардиновими штанами, з яких визирала гумка білих, блискучих трусів, колихалися його стегна, наче олія на воді. Він запропонував протерти вітрове скло засмальцьованою ганчіркою, яку тримав у руці. Рой Делоїс безцеремонно махнув головою і, як тільки спалахнуло зелене світло, рвонув уперед.
Бісові латиноси, пробурмотів Рой, не треба їх взагалі пускати в країну. У нас що, своїх чорнопиких мало?
Увечері Наррагансетт-стрит виглядала по-іншому: трохи моторошніше, але й фантастичніше водночас. Слюсарні обмін чеків кілька барів, з яких вихлюпувалися сміх, музика з автоматів і чоловіки з пляшками пива в руках «ПІСТОЛЕТИ РОДА» і ось, трішки далі від «Рода», поряд з крамничкою особливих сувенірів «СТОЯТИ, СИТНІ МАКАРОНИ». Звідси до «Кутової лузи» не більш ніж чотири квартали. Зараз тільки восьма. У Боббі ще купа часу.
Коли Рой Делоїс загальмував на узбіччі, на лічильнику набігло вісімдесят центів. Плюс пятдесят центів чайових і, вважай, у старому доброму велофонді зазяяла велика прогалина. Боббі було байдуже. Він ніколи не трястиметься над грошима так, як вона. Якби встигнути застерегти Теда, перш ніж той потрапить у лапи ницих людей, він залюбки ходитиме пішки все життя.
Ох і не хочеться мені тебе тут висаджувати, сказав Рой Делоїс. І де твій дідусь?
Та вже десь зараз буде, запевнив Боббі, намагаючись говорити якомога безтурботніше. Йому це майже вдалося. Просто дивовижно, на що здатна людина, загнана в глухий кут.