Боббі зняв слухавку, швидко, але уважно озирнув кімнату, пересвідчившись, що двері до мами не відчиняються, тоді набрав номер, не звіряючись з оголошенням. Цифри були випечені в його памяті: Гаузітонік, 5-8337.
Коли набрав номер, у слухавці панувала тиша. У цьому не було нічого дивного, адже в Гарвічі не існувало телефонної станції «Гаузітонік». І якщо йому й стало холодно (незвичне тепло розливалося лише в підошвах ніг та в паху), то тільки від страху за Теда. Більш нічого. Просто
Коли Боббі вже зібрався покласти слухавку, в ній щось стукнуло, ніби камінець, і голос промовив:
Так?
«Бідермен! безтямно подумав Боббі. Господи, це Бідермен!»
Так? повторив голос. Ні, не Бідерменів. Голос занадто низький.
Та це голос мерзотника, ні найменшого сумніву. І поки температура шкіри невідворотно наближалася до абсолютного нуля, Боббі зрозумів: у чоловіка на тому кінці дроту в гардеробі висить якийсь жовтий плащ.
Зненацька очам стало гаряче, а за очними яблуками засвербіло. Боббі збирався спитати, чи це будинок сімї Саґаморів, і якщо на тому кінці скажуть, що так, то він збирався благати їх не чіпати Теда. Сказати, що, якщо вони відчепляться від нього, він, Боббі Ґарфілд, міг би зробити щось для них. Зробити що завгодно. Та тепер, коли йому випав такий шанс, Боббі не міг вимовити ні слова.
Зненацька очам стало гаряче, а за очними яблуками засвербіло. Боббі збирався спитати, чи це будинок сімї Саґаморів, і якщо на тому кінці скажуть, що так, то він збирався благати їх не чіпати Теда. Сказати, що, якщо вони відчепляться від нього, він, Боббі Ґарфілд, міг би зробити щось для них. Зробити що завгодно. Та тепер, коли йому випав такий шанс, Боббі не міг вимовити ні слова.
До цього моменту він все ж не до кінця вірив у ницих людей. Зараз же на тому кінці дроту було щось, і це щось не мало анічогісінько спільного з життям, як його розумів Боббі Ґарфілд.
Боббі? спитав голос. У ньому лунала якась скрадлива насолода, чуттєве впізнавання. Боббі, повторив голос, цього разу без знаку питання. Перед очима Боббі зароїлися крапочки, раптом усю вітальню сповнило чорним снігом.
Будь ласка прошепотів Боббі. Зібравши всю волю, змусив себе закінчити: Будь ласка, відпустіть його.
Не вийде, озвався голос із порожнечі. Він належить Королю. Стережися нас, Боббі, й не втручайся. Тед наш собака, і якщо не хочеш теж таким стати, оминай нас стороною.
Клац.
Боббі ще кілька секунд притискав слухавку до вуха. Йому кортіло затремтіти, та для цього було надто холодно. Свербіння в очницях поступово слабшало, нитки, що застеляли очі, почали зливатися з довколишньою темрявою. Нарешті Боббі відірвав слухавку від голови і хотів був покласти на місце, та так і застиг. На дірчастій мембрані проступили десятки крихітних, червоних кружечків. Неначе від голосу істоти на другому кінці лінії телефон почав кривавитися.
Часто сапаючи з тихим, тонким квилінням Боббі опустив слухавку на важіль і попрямував до своєї кімнати.
«Не втручайся, сказав йому чоловік за номером сімї Саґаморів, Тед наш собака».
Але Тед не собака. Він людина, і до того ж друг Боббі.
«Вона могла повідомити їх, де Тед буде сьогодні ввечері, думав Боббі. Керол, напевно, знала. А якщо знала і сказала мамі»
Боббі схопив банку з велофондом, вигріб з неї всі гроші й залишив квартиру. Поміркував, чи не залишити мамі записку, але передумав. Тоді вона може зателефонувати в «Гаузітонік» за номером 5-8337 і розповісти мерзотникові з низьким голосом, що робить її Бобик. Це була одна з причин. Друга ж полягала в тому, що коли він зуміє вчасно попередити Теда, то поїде з ним. Тепер Тедові доведеться взяти його з собою. А якщо ниці люди вбють його чи викрадуть? Що ж, це майже те саме, що і втеча, хіба ні?
Боббі востаннє обвів поглядом квартиру, прислухався до маминого хропіння і мимоволі відчув, як щемить у серці та думках. Тед мав рацію: він продовжує любити її, не зважаючи ні на що. Якщо ка існує, то любов до мами частина його ка. І все ж Боббі сподівався вже ніколи її не побачити.
Бувай, мамо, прошепотів Боббі. За хвилину він уже мчав у густих сутінках пагорбом Броуд-стрит униз, однією рукою стискаючи змотані в рурочку гроші, щоб, бува, не випали з кишені.
Х. Знову внизу. Вуличні хлопці. Ниці люди в жовтих плащах. Виплата
Таксі Боббі викликав з телефонної кабінки в «Спайсерзі» й, чекаючи, здер з дошки оголошень, що містилася біля входу ззовні, прохання допомогти знайти домашнього улюбленця Бротіґена. Прикріплену догори ногами картку, що пропонувала купити старий «рамблер» 1957-го року, скинув теж. Зіжмакав папірці в руках і жбурнув в урну коло дверей, навіть не потурбувавшись глянути через плече і перевірити, чи не дивиться старий Спайсер, про паскудний норов якого серед дітей, що жили на західній околиці Гарвіча, ходили легенди.
Близнючки Сіґсбі теж були тут. Вони покинули скакалку і заходилися бавитись у класики. Боббі підійшов і став розглядати фігури, виведені поряд з розкресленими квадратами.
Він присів, і Діна Сіґсбі, що саме збиралася жбурнути камінець на сьоме поле, опустила руку і стежила за ним. Даєнн приклала брудні пальці до рота і захихотіла. Не звертаючи на них уваги, Боббі обома руками розтер фігури, перетворивши їх на крейдяні плями. Закінчивши, встав і обтрусив руки. На маленькій тримісній стоянці «Спайсерза» загорілися ліхтарі, і в Боббі, і в дівчат раптом відросли тіні, значно довші за них самих.