Боббі в німому шоці витріщився на матір. Вона не помітила його вирячених очей, бо її власні підбиті очі незмигно впивалися в Теда.
Якщо ж я прийду, а тут не буде ні твого духу, ні твоїх пожитків, не доведеться нікому дзвонити і нічого казати. Tout fini[14].
«Я їду з тобою! послав Боббі думку Тедові. І чхав я на ницих. Хай краще мене шукає тисяча, навіть мільйон ницих людей у жовтих плащах, ніж жити з нею! Я її ненавиджу!»
То як? запитала Ліз.
Згода. Я піду за годину, може, й менше.
Ні! скрикнув Боббі. Прокинувшись вранці, він уже був змирився з відїздом Теда, з жалем, але змирився. Зараз біль накотив з новою силою. Ще дужчий, ніж раніше. Ні!
Тихо, кинула мама, і досі не дивлячись на нього.
Це єдиний вихід, Боббі, ти ж знаєш, Тед поглянув знизу вгору на Ліз. Потурбуйтеся про Керол, а я поговорю з Боббі.
Ти не в тому становищі, щоб наказувати, відрубала Ліз, проте пішла. Коли мама перетинала кімнату в напрямку ванної, Боббі зауважив, що вона накульгує. Одна підбора була зламана, та Боббі здалося, що це не єдина причина її поганої ходи.
Вона коротко постукала і, не чекаючи на дозвіл, прослизнула всередину.
Боббі кинувся через кімнату, та коли спробував обійняти Теда, старий перехопив його руки, коротко стиснув і, поклавши Боббі на груди, відпустив.
Забери мене з собою, відчайдушно попросив Боббі, я допоможу їх вистежувати. Дві пари очей краще, ніж одна. Візьми мене з собою!
Не можу, Боббі, але до кухні зі мною дійти можеш. Керол не єдина, кого треба привести до ладу.
Тед підвівся зі стільця і похитнувся. Боббі простяг був руку, щоб його підтримати, проте Тед знову відвів її, мяко, але рішуче.
Боббі стало боляче. Не так, як коли мама не схотіла, кинувши його об стіну, допомогти підвестися і навіть не глянула на нього, та все одно сильно.
Він рушив з Тедом до кухні, не торкаючись його, проте близько, щоб підхопити в разі, якщо він падатиме. Та Тед не впав. Глянув на свій каламутний відбиток у вікні над мийкою, зітхнув, відкрутив крана.
Намочивши посудний рушник, заходився стирати кров зі щоки, раз-по-раз перевіряючи на склі, як просувається процес.
Мама потребує тебе як ніколи, мовив Тед. Їй потрібен хтось, кому можна довіряти.
Вона мені не довіряє. По-моєму, я їй взагалі неприємний.
Губи Теда стиснулися в нитку і Боббі здогадався, що наштовхнувся на правду, яку Тед прочитав у мами в голові. Боббі знав, що неприємний їй, знав, то чому ж йому загрожує перспектива розплакатися?
Тед потягся до нього, однак ніби опамятався, і знову заходився орудувати рушником.
Ну, гаразд, може, ти їй і не подобаєшся. Якщо це й так, то не тому, що зробив щось неправильно, а через те, що ти це ти.
Хлопчисько, гірко сказав Боббі, засраний хлопчисько.
А ще син свого батька, не забувай. Але, Боббі, приємний ти їй чи ні, вона тебе любить. Знаю, що звучить, наче вітальна листівка, але це правда. Вона любить тебе і ти їй потрібен. Ти єдине, що в неї є. Зараз вона дуже страждає
З власної вини! спалахнув Боббі. Вона ж знала, що щось негаразд! Ти сам казав! Знала тижнями! Місяцями! Але не звільнилася! Знала і все одно поїхала з ними до Провіденса! Все одно поїхала з ними!
І приборкувач левів знає, та однаково заходить до клітки. Заходить, бо в ній лежить його платня.
У неї є гроші, майже виплюнув Боббі.
Очевидно, недостатньо.
Їй ніколи не буде досить, сказав Боббі і, як тільки слова злетіли з губ, зрозумів, що так воно і є.
Вона любить тебе.
Мені все одно! Я її не люблю!
Любиш. І любитимеш. Ти мусиш. Це ка.
Ка? Що це?
Доля. Тед змив з волосся майже всю кров. Закрутив воду і востаннє оглянув свій примарний образ на склі. За вікном стелилося в усій своїй повноті гаряче літо, таке юне, яким Тедові Бротіґену вже ніколи не стати, і таке юне, яким уже ніколи не буде Боббі. Ка це доля. Тобі не байдуже на мене, Боббі?
Ти ж сам знаєш, що ні, сказав Боббі, знову розплакавшись. Останнім часом він тільки те й робить, що плаче. Аж очі болять. Ще й як не байдуже.
Тоді спробуй стати своїй мамі другом. Як не заради себе, то заради мене. Залишайся з нею і допоможи їй загоїти рани. А я весь час посилатиму тобі листівки.
Вони пішли до вітальні. Боббі стало трішечки легше, та йому хотілося, щоб Тед його обійняв. Хотілося дужче за все на світі.
Двері до ванної відчинилися. Керол вийшла перша, з невластивою їй соромязливістю втупившись у свої ноги. Мокре волосся було зачесане назад і зібране гумкою у хвостик. На Керол була стара мамина блузка, сягаючи їй ледь не до колін, наче сукня. Червоних шортів узагалі не було видно.
Іди на ґанок і зачекай там, звеліла Ліз.
Добре.
Ти ж не підеш додому без мене?
Ні! вигукнула Керол. На її похнюпленому обличчі відбилася паніка.
Добре. Стій коло валіз.
Керол рушила до вхідних дверей, та потім обернулася.
Теде, дякую, що вправили мені руку. Сподіваюся, у вас через це не виникне неприємностей. Я б не хотіла
Теде, дякую, що вправили мені руку. Сподіваюся, у вас через це не виникне неприємностей. Я б не хотіла
Іди на клятий ґанок, гаркнула Ліз.
щоб хтось мав через мене неприємності, закінчила Керол писклявим голосочком, ніби шепіт мишки з мультика. Вона вийшла, блузка Ліз метлялася довкола. За звичайних обставин це виглядало б кумедно. Ліз повернулася до Боббі й, коли він придивився до неї уважніше, серце упало в пяти. У ній знову спалахнув гнів. По вкритому синцями обличчі та шиї розлився багряний румянець.