Ріондо! закричала Керол ледь не зі слізьми. Вона проштовхнулася повз Віллі і хлопця з мотопоясом. Ні той, ні інший навіть не намагалися її схопити. Усі троє сентґебівців втупилися в Ріонду. Боббі впіймав себе на тому, що не зводить очей зі стиснутого кулака Віллі. Інколи, коли Боббі вранці прокидався, його пісюн був твердий, мов каменюка, і стояв сторч, ніби місячна ракета абощо. Дорогою до туалету він вянув і мякшав. Напружена рука Віллі так само зівяла, долоня на її кінці розслабилася, розгортаючись назад у пальці. Від порівняння Боббі розібрав сміх, та він притлумив цей порив. Вони побачать, як він усміхається, однак нічого не зможуть зробити. Проте згодом у якийсь інший день
Ріонда поклала руки на плечі Керол і пригорнула її до своїх велетенських грудей. Вона прискіпливо вдивлялась у хлопців у помаранчевих сорочках і посміхалася. Посміхалася і навіть не намагалася це приховати.
Віллі Ширмен, якщо не помиляюся?
Ще недавно здійнята рука повисла коло пояса. Промимривши щось, Віллі нахилився і підняв велосипеда.
Віллі Ширмен, якщо не помиляюся?
Ще недавно здійнята рука повисла коло пояса. Промимривши щось, Віллі нахилився і підняв велосипеда.
Річі ОМіра?
Хлопець з мотопоясом втупив очі в носаки своїх запилюжених бутс і теж щось пробурмотів. По його щоках розливався румянець.
У всякому разі, хтось з ОМірів. Вас там до дідька й ще трохи, ніяк не затямлю, хто є хто.
Її погляд метнувся до Робіна Гуда.
А ти чий будеш, парубче? Дедем? Ти ніби на них трохи схожий.
Робін Гуд дивився на свої руки. На його пальці був шкільний перстень і він заходився його обертати.
Ріонда все ще тримала руку на плечі Керол. Керол, скільки могла досягнути, обхопила Ріонду рукою за стан. Коли Ріонда ступила на вузеньку смужку трави між дорогою і тротуаром, Керол, не дивлячись на хлопців, пішла за нею. Ріонда не зводила очей з Робіна Гуда.
Краще тобі відповідати, синку, коли я звертаюся. Мені буде зовсім неважко знайти твою маму, як захочу. Треба тільки запитати отця Фіцджеральда.
Я Гаррі Дулін, врешті-решт вичавив хлопець і ще швидше закрутив перснем.
Тож я майже вгадала, правда? приязно сказала Ріонда, ступивши ще кілька кроків, що перенесли її на тротуар. Керол, боячись опинитися так близько від хлопців, спробувала її стримати, та Ріонда й бровою не повела. Дедеми і Дуліни всі переженилися між собою ще ген в графстві Корк в Ірландії, і тра-ля-ля, пішло-поїхало.
Ніякий не Робін Гуд, а хлопчисько на імя Гаррі Дулін з ідіотським саморобним сагайдаком для бейсбольної бити за спиною. Не Марлон Брандо з «Дикуна», а хлопець на імя Річі ОМіра, якому ще років зо пять, якщо не ніколи, не бачити «Гарлея», який би пасував до його мотопояса. І Віллі Ширмен, що в присутності друзів не насмілюється бути чемним з дівчиною. Щоб зменшитися до своїх правдивих розмірів достатньо було лише тілистої жінки у бриджах і топі на ґудзичках, яка примчала на допомогу не на білому скакуні, а в «студебекері» 54-го року. Ця думка мала б втішити Боббі, та чомусь не втішила. Він спіймав себе на думці про слова, сказані Вільямом Ґолдінґом: «Хлопців з острова врятувала команда військового корабля, їхнє щастя. Але хто врятує команду?»
Це безглуздя, ніхто в цю мить не потребував порятунку менше, ніж Ріонда Гюсон, та ці слова не переставали мучити Боббі. А що, коли дорослих не існує? Якщо поняття «дорослий» лише ілюзія? Якщо їхні гроші насправді лише іграшкові кульки, ділові угоди не що інше, як просто вимінювання карток з бейсболістами, а їхні війни всього-на-всього ігри в розбійників у парку? Що, коли під костюмами і сукнями всі вони залишилися шмаркатими дітлахами? Господи, цього ж не може бути, правда? Боббі від однієї цієї думки робилося моторошно.
Ріонда все ще не відривала очей від сентґебівців. На її губах грала недобра, досить небезпечна посмішка.
Ви, троє здорових лобурів, не стали ж би чіплятися до дітей, молодших і слабших за себе? До того ж одна з них дівчинка, така як і ваші молодші сестрички.
Хлопці стояли тихо і вже навіть не бурмотіли. Тільки переминалися з ноги на ногу.
Впевнена, що ви б такого не зробили, бо це було б боягузтво з вашого боку, як думаєте?
Вона знову дала їм можливість відповісти і купу часу, щоб послухати власне мовчання.
Віллі? Річі? Гаррі? Ви ж не знущалися над ними, правда?
Звичайно, що ні, буркнув Гаррі.
«Якщо він закрутить перстень ще швидше, то в нього, найпевніше, загориться палець», подумав Боббі.
Якщо я таке подумаю, провадила Ріонда, і далі небезпечно всміхаючись, мені, очевидно, доведеться піти поговорити з отцем Фіцджеральдом. А він, мабуть, вважатиме, що треба поговорити з вашими батьками. Ну а ваші татусі, мабуть, вважатимуть своїм обовязком відпарити вас по одному місцю адже ви цього заслуговуєте, правда ж, хлопці? Ви ж умієте знущатися над меншими і слабшими.
Мовчанка тривала. Усі троє знову осідлали свої комічні велосипеди-недоростки.
Вони лізли до тебе, Боббі? звернулася до нього Ріонда.
Ні, випалив Боббі, не задумуючись.
Ріонда поклала пальця на підборіддя Керол і підняла її обличчя догори.
А до тебе, любонько?
Ні, Ріондо.
Ріонда посміхнулася Керол, і хоч в очах у дівчини стояли сльози, вона всміхнулась у відповідь.