Моллі тицьнула мені монетку.
Навіщо?
Купиш те, про що так напружено думаєш, сидячи на моїй спідниці. Я двічі просила тебе встати. Ти взагалі нічого не чув із того, що я тобі розповідала.
Я зітхнув.
Веріті й Регал дуже різні. Я не уявляю, щоб вони обирали жінок один одному.
Моллі здивовано подивилася на мене.
Регал обере якусь багату й гарну жінку шляхетного походження. Вона буде співати, танцювати і грати на дзвіночках. Вона буде гарно одягатися, а за сніданком сидітиме з діамантами у волоссі, і від неї завжди пахнутиме квітами, які ростуть у Дощових нетрях.
А Веріті така жінка не підходить? Моллі це так спантеличило, наче я говорив, що море це суп.
Веріті потрібен соратник, а не просто орнамент на рукаві, зневажливо заперечив я. На місці Веріті я взяв би собі за дружину ту жінку, яка може щось робити, а не лише вибирати діаманти й заплітати волосся. Вона повинна сама зашити сорочку, поратись у своєму саду або мати якісь певні вміння, наприклад, малювання орнаментів чи збирання трав.
Новачку, це не для шляхетних дам, дорікнула мені Моллі. Вони повинні бути гарненькими і постійно чепуритися. Вони багаті, тому їм не обовязково так працювати.
Обовязково. Подивись на леді Пейшенс та її Лейсі. Вони постійно щось роблять. Їхня кімната нагадує дикий ліс: там усе заставлено рослинами леді, а манжети їхніх суконь іноді липнуть від речовин, з яких вони роблять папір. А в її волоссі постійно клаптики листя після роботи з рослинами. Але вона все одно прекрасна. Краса не найважливіша риса для жінки. Я дивився, як Лейсі плете рибальську сітку комусь із дітей у замку. В неї такі ж спритні пальці, як у будь-якого майстра в доках. Це має дуже гарний вигляд і геть не повязано з її обличчям. А Год зі зброярні? Вона обожнює робити щось зі срібла й вирізати гравюри. Вона батькові на день народження подарувала кинджал з ручкою у вигляді оленя в стрибку. Але він так майстерно зроблений, що тримати його в руці одне задоволення. Ні зазублин, ні гострих країв. Ця краса залишиться надовго, навіть коли її волосся посивіє, а на щоках зявляться зморшки. Колись її внуки дивитимуться на роботу Год і думатимуть: «Якою ж майстринею вона була!»
Ти справді так гадаєш?
Звісно.
Я посовався, раптом відчувши, як близько сидить Моллі. Я знову поворушився, але не відсунувся від неї. На пляжі Ковалик, висолопивши язика, знову й знову робив безрезультатні наскоки на чайок.
Ти справді так гадаєш?
Звісно.
Я посовався, раптом відчувши, як близько сидить Моллі. Я знову поворушився, але не відсунувся від неї. На пляжі Ковалик, висолопивши язика, знову й знову робив безрезультатні наскоки на чайок.
Але якщо аристократки цим займаються, то псують руки. Вітер висушить їхнє волосся, а обличчя спечеться. Хіба Веріті заслуговує на жінку, яка схожа на матроса?
Звісно. Більше, аніж на дружину, яка схожа на товстого червоного коропа в мисці.
Моллі захихотіла.
Йому треба така жінка, яка буде їхати поряд, коли він вранці гарцює на Хантері, або яка подивиться на якусь ділянку карти, яку він тільки-но закінчив, і розумітиме, що це гарна робота. Ось на що заслуговує Веріті.
Я ніколи не їздила на коні, раптом заперечила Моллі. І погано читаю.
Я зацікавлено подивився на неї. Чому вона так засмутилася?
Що сталося? Ти достатньо розумна, щоб навчитися будь-чого. Ти стільки всього знаєш про свічки і трави. Тільки не кажи, що це батько тебе навчив. Іноді, коли приходжу до крамнички, то відчуваю, що твоє волосся і одяг пахнуть свіжими травами, і я вже розумію, що ти експериментувала з новими ароматами для свічок. Якщо хочеш більше читати чи писати, то можеш навчитися. А щодо їзди в тебе для цього є всі задатки. Ти досить спритна і сильна я ж бачив, як ти лазиш скелями. Тварини тебе люблять. Мій Ковалик уже любить тебе більше, аніж мене
Фе! Моллі штовхнула мене плечем. Ти так говориш, наче якийсь лорд повинен приїхати сюди із замку й забрати мене звідси.
Я згадав Августа з його чванливими манерами та Регала з його дурною посмішкою.
Нехай Еда не допустить цього! Вони тебе занапастять. У них не вистачить клепки, щоб зрозуміти тебе, і серця, щоб полюбити.
Моллі подивилася на свої спрацьовані руки.
А кому вистачить? тихо запитала вона.
Усі хлопці дурні. Розмова захопила нас. Я говорив невимушено, як дихав, не намагаючись її спокусити. Я навіть не залицявся до неї. Сонце котилося до обрію. Ми сиділи зовсім поряд, а берег здавався нам цілим світом під нашими ногами. Якби я в ту мить сказав «мені», то її серце скотилося б у мої незграбні руки, як стиглий фрукт з дерева. Я гадаю, вона поцілувала б мене і сама пригорнулася б до мене. Але я не міг збагнути, наскільки сильне моє почуття. Тому ці прості правдиві слова не зірвалися з моїх губ. Тому я онімів. А за мить прибіг Ковалик. Він був мокрий і весь у піску. Він так стрибав на нас, що Моллі підскочила, щоб врятувати свою спідницю. Тому я назавжди втратив можливість щось сказати.
Моллі вигукнула, що час збиратися, а я відчув, як болить моє тіло, що вже почало одужувати. Сидіти на березі й мерзнути було не найкращим рішенням. Я б так ніколи не вчинив із жодною конякою. Я провів Моллі додому. Біля її будинку був незручний момент, коли вона нахилилася й обійняла Ковалика на прощання. А потім я залишився сам, не враховуючи цікавого собачати, яке постійно запитувало, чому я так повільно йду. На шляху до замку Ковалик скаржився, що він страшенно голодний, постійно бігав і стрибав.