Бастарде! заволав Гален і вдарив мене у скроню. Я безпорадно впав, бо біль не міг позбавити мене чарів Скіллу. Я відчував, як Гален кóпав мене, відчував холодне каміння, що дряпало тіло. Але збудження огорнуло мене, тому я не звертав уваги на те, як Гален бив мене. Попри біль, мій розум говорив мені, що все добре, тому не треба відбивався чи тікати. Десь почався відплив. Я відчув себе викинутим на берег і задихався. Гален стояв наді мною, розхристаний і спітнілий. У нього йшла пара з рота. Гален схилився наді мною.
Бастарде! заволав Гален і вдарив мене у скроню. Я безпорадно впав, бо біль не міг позбавити мене чарів Скіллу. Я відчував, як Гален кóпав мене, відчував холодне каміння, що дряпало тіло. Але збудження огорнуло мене, тому я не звертав уваги на те, як Гален бив мене. Попри біль, мій розум говорив мені, що все добре, тому не треба відбивався чи тікати. Десь почався відплив. Я відчув себе викинутим на берег і задихався. Гален стояв наді мною, розхристаний і спітнілий. У нього йшла пара з рота. Гален схилився наді мною.
Помри! сказав він, але я не почув цього слова, лише відчув. Гален відпустив моє горло, і я впав.
Захоплення від Скіллу почало зникати, натомість зявилося похмуре почуття поразки та провини. Воно затьмарило навіть фізичний біль. У мене йшла носом кров, і було боляче дихати. Він так сильно кóпав мене ногами, що я совався камяною підлогою і подряпався. Я не міг зрозуміти, де більше болить. Але боліло сильно, тому я був нездатний збагнути пошкодження. Я навіть не міг зібратися з силами, щоб встати. Мій розум заполонила думка про поразку. Я програв; Гален довів мою нікчемність.
Я чув його голос десь іздалеку. Гален кричав на інших, попереджаючи, що так буде з кожним, кому не вистачає витримки, щоб протистояти Скіллу. Він попереджав, що може статися з тим, хто намагається скористатися Скіллом, але потрапить в полон його задоволення. Така людина втрачає розум і стає великою дитиною, яка не може говорити й бачити, ходить під себе й не може думати, забуває їсти і пити, доки не помре. Така людина не може викликати нічого, окрім огиди.
Я й був такою людиною, і мене охопив сором. Я безпорадно почав схлипувати, бо заслужив таке ставлення, якщо не гірше. Гален не вбив мене лише через недоречну жалість. Я згаяв його час, слухав його ретельні вказівки й відкинув це все заради свого самолюбства і виправдань. Я намагався заглибитись у свої думки, але у власній свідомості знаходив тільки огиду й ненависть до самого себе. Краще б я помер. Навіть якби я викинувся з даху, то це б не змило мій сором. Але принаймні тоді б я його не відчував. Я лежав, не рухаючись, і ревів.
Усі інші пішли. У кожного, хто проходив повз мене, знаходилося якесь слово, плювок, копняк чи удар. Я цього навіть не помічав і ненавидів себе більше, аніж вони. Коли всі пішли, Гален наблизився до мене. Він кóпнув ногою, але я не поворухнувся. Раптом я відчув його повсюди. Він був навколо мене і проник всередину, і я не міг його відштовхнути.
Бачиш, бастарде, спокійно сказав він хитрим голосом. Я намагався довести тобі, що ти не є гідний. Я намагався тобі довести, що навчання вбє тебе. Але ти не слухав і хотів привласнити те, що належить іншим. Я знову виявився правий. Ну, принаймні ти не гаяв часу, якщо позбувся цього.
Я не знаю, коли він пішов. Через деякий час зрозумів, що на мене дивиться не Гален, а місяць. Я перевернувся на живіт і не міг навіть устати, лише повзти. Я повільно плазував уперед, до низької стіни, навіть не відриваючи живота від землі. Чому я туди повз не знаю. Я думав, що зможу вилізти на лавку, а потім на стіни і вниз. Вниз, щоб покінчити з цим.
Я довго повз у темряві та холоді. Десь далеко чув якесь скавчання і зневажав себе за це теж. Але поки я ліз, то цей звук ставав голоснішим, наче вогонь, який здалеку здається іскрою. Я не міг не звертати на нього уваги. Це був плач за моєю долею і голос опору, який забороняв мені помирати, незважаючи на мою поразку. Також я відчував тепло і світло, і це почуття зростало, поки я шукав його джерело.
Я застиг на місці.
Це почуття було всередині. Чим ретельніше я шукав його, тим сильніше воно ставало. Воно любило мене, навіть якщо я не міг і не любив себе, навіть попри ненависть. Істота всередині вгризалася своїми дрібними зубами в мою душу й міцно тримала мене, щоб я не повз далі. Коли я намагався, то ця істота волала у відчаї, обпалюючи мене й забороняючи порушувати таку священну довіру.
Це був Ковалик.
Він плакав, відчуваючи мій фізичний і душевний біль. Коли я перестав повзти до стіни, то песик нестямився від радості за нашу перемогу. Все, що я міг зробити для нього, це лежати, не рухаючись, і більше не намагатися накласти на себе руки. Ковалик запевняв мене, що цього більш ніж досить, і радів. Я заплющив очі.
Місяць був уже високо, коли Барріч перевернув мене. Блазень тримав смолоскип, а Ковалик стрибав і бігав навколо його ніг. Барріч підняв мене й підтримував, наче я був дитиною, що й досі потребувала його турботи. Я подивився на його темне обличчя, але той стояв з байдужим виразом. Він поніс мене довгими камяними сходами. Блазень смолоскипом освітлював нам дорогу. Барріч виніс мене з замку й заніс до своєї кімнати над стайнею. Там блазень залишив нас із Баррічем та Коваликом. Не памятаю, чи він сказав хоч слово. Барріч поклав мене на своє ліжко й підтягнув його ближче до вогнища. У теплі моє тіло почало боліти ще більше. Я віддав його Баррічу, а душу Ковалику і надовго знепритомнів.