Я витріщився на дурня.
З відкритим ротом ти схожий на рибину, зауважив блазень. Звісно, твій батько відмовився, бо тоді б вийшло, що він офіційно визнав свого бастарда. Але я не думаю, що причина в цьому. Гадаю, він турбувався про твою безпеку.
Блазень якось дивно махнув рукою, і в руках у нього зявилася смужка сушеного мяса. Я знав, що вона була в його рукаві, але не міг зрозуміти, як він робить ці фокуси. Він кинув мясо на ліжко, і цуценя жадібно накинулося на нього.
Звісно, ти можеш зробити їй боляче, запропонував він. Вона відчуває свою провину у твоїй самотності. А ти схожий на Чівелрі, і все, що ти скажеш, звучатиме, як з його вуст. Вона як діамант з вадою: один точний удар і розлетиться. Як ти вже знаєш, вона напівбожевільна. Якби вона не погодилася на зречення Чівелрі від трону, їм би ніколи не вдалося його вбити. Принаймні не так безтурботно нехтуючи наслідками. Вона це знає.
Кому «їм»? запитав я.
«Хто» вони, виправив блазень і зник. Доки я добіг до дверей, його вже не було. Я намагався проникнути в його свідомість, але мені не вдалося. Таке враження, що він «перекований». Я здригнувся від цієї думки й повернувся до Ковалика. Він розжував мясо і розкидав слизькі кавалочки по ліжку. Я спостерігав за ним.
Блазень пішов, сказав я Ковалику. Він помахав хвостом на знак підтвердження і продовжив вовтузитися з мясом.
Він був мій і тільки мій. Не просто собакою, за яким я доглядав, але моїм. Барріч не знав про нього, і його влада на нього не поширювалась. У мене було мало власних речей, окрім одягу та мідного браслета від Чейда. Але цуценя замінило мені все, чого я колись не отримав.
Ковалик був здоровим собачам. Його шерсть блищала і була гладенька. Та коли він виросте, то вона колотиметься. Коли я підносив його до вікна, то бачив легкі відтінки його нерівномірного окрасу. Він буде плямистий, з темно-брунатною шерстю. Я знайшов дві білі плями: одну на його підборідді, а другу на задній лівій нозі. Цуценя кусало мене за рукав і несамовито смикало зі щенячим гарчанням. Я возився з ним на ліжку, доки воно не заснуло мертвим сном. Після цього переніс його на соломяне ложе й неохоче пішов на свої післяобідні заняття.
Перший тиждень із Пейшенс був складний для нас. Я вчився не втрачати звязку з Коваликом, щоб він не вив без мене. Це вимагало певної практики, тому я часто бував неуважним. Баррічу це не подобалось, але я переконував його, що це все через заняття з Пейшенс.
Поняття не маю, чого ця жінка хоче від мене, розповідав я на третій день. Вчора ми займалися музикою. За дві години вона вчила мене грати на арфі, морському ріжку і флейті. Як тільки я міг зіграти кілька нот, вона забирала в мене інструмент і тицяла інший. Врешті-решт вона сказала, що мені на вухо наступив слон. Цього ранку ми займалися поезією. Вона хотіла, щоб я вивчив вірш про королеву Цілительницю та її сад. Це велика поема про трави, які там ростуть, і що вони лікують. Вона постійно плутала її й сердилася, коли я повторював її ж слова. Вона жалілася, що я з неї насміхаюся і повинен знати, що з котячої мяти не роблять припарки. Я зітхнув з полегшенням, коли вона сказала, що від мене в неї розболілася голова і треба припиняти. А коли я запропонував їй принести бутони з куща, який вона сама вирощувала, вона скинула голову й сказала: «Я так і знала, що ти з мене глузуєш!» Я не знаю, як догодити їй, Барріче.
Не дивно, гаркнув він, і я замовк.
Того вечора до мене прийшла Лейсі. Вона постукала, увійшла й одразу ж ухопилася пальцями за ніс.
Краще принеси сюди якісь засушені трави, якщо збираєшся тримати тут цуценя. І коли прибираєш за ним, додавай оцет у воду. Тут смердить, як у конюшні.
Не дивно, визнав я, з інтересом дивлячись на неї.
Я тобі дещо принесла. Тобі це найбільше сподобалось.
Лейсі простягнула мені короткий морський ріжок. Я подивився на інструмент. З-поміж трьох він мені сподобався найбільше: у арфи було забагато струн, а флейта занадто пищала, навіть коли на ній грала Пейшенс.
Це від леді Пейшенс? здивовано запитав я.
Ні. Вона не знає, що я взяла його. Напевне, подумає, що десь загубився в її безладі, як завжди.
Чому ти принесла його?
Щоб ти практикувався. Коли чогось навчишся, то принесеш і зіграєш.
Навіщо?
Лейсі зітхнула.
Тому що від цього їй стане краще, а мені легше. Немає нічого гіршого, аніж прислужувати такій пригніченій жінці, як леді Пейшенс. Вона палко бажає, щоб ти у чомусь досяг успіхів. Вона випробовує тебе, сподіваючись відкрити якийсь прихований талант. Тоді вона зможе всім говорити: «А я казала, що він талановитий». У мене теж є діти, і я знаю, що з хлопчиками так не вийде. Поки ти за ними дивишся, вони не навчаються, не ростуть і погано поводяться. Але як тільки відвернешся, вони стають розумніші, вищі й подобаються всім, окрім своїх матерів.
Я дещо розгубився.
Ти хочеш, щоб я навчився грати на цьому й ощасливив Пейшенс?
Тоді вона відчуватиме, що дала тобі щось.
Вона дала мені Ковалика. Нічого кращого вона мені вже не дасть.
Лейсі здивувалася від моєї раптової щирої відповіді, як і я.
Ну, ти можеш так і сказати. Але ти також можеш навчитися грати на морському ріжку, вивчити баладу або заспівати одну з давніх молитов. Це вона краще зрозуміє.