Коли Лейсі пішла, я задумався, гніваючись і сумуючи. Пейшенс хотіла, щоб я в чомусь досяг успіху, і дізнатися, що я можу. Наче до її появи я взагалі нічим не займався. Але, міркуючи над тим, що я зробив за своє життя і що леді Пейшенс про мене знає, я усвідомив: її уявлення про мене було досить спрощеним. Я міг читати і писати, а також доглядати за кіньми й собаками. Я міг готувати отруту, снодійне, красти, брехати і показувати фокуси. Але це б не порадувало її, навіть якби вона дізналася про мої вміння. Що ж із мене вийде, окрім шпигуна чи вбивці?
Наступного ранку я прокинувся й пішов до Федврена. Він зрадів від того, що я попросив у нього пензлі та фарби. Він дав мені кращий папір, аніж той, що ми використовували на заняттях, і взяв з мене слово, що я покажу йому своє творіння. Піднімаючись сходами, я уявляв себе його учнем. Упевнений, що це було б не набагато важче за те, з чим я стикався останнім часом.
Але моя задумка була складніша, аніж те, що хотіла від мене Пейшенс. Я побачив, як Ковалик спить на подушці. Чим вигин його спини відрізняється від руни, а контур його вух від зображень трав, які я так ретельно перемальовував із праці Федврена? Але вони таки відрізнялися, і я зіпсував купу паперу, доки не усвідомив, що форма його спини та задньої ноги залежить від тіней. Тому треба було малювати менше, а не навпаки, і зображати те, що я сам бачив, а не додумувати з голови.
Пізно ввечері я помив пензлі й відклав їх. Два малюнки були непоганими, але мені найбільше подобався третій, хоч він був нечіткий і розпливчастий, наче то було не справжнє цуценя, а плід моєї уяви. «Я намалював те, що відчуваю, а не знаю», подумав.
Але, стоячи біля дверей до кімнати леді Пейшенс, я подивився на малюнки і раптом уявив себе малюком, який приніс матусі зівялі кульбабки. Що за заняття для юнака? Якби я був учнем Федврена, то це було б прийнятно, бо хороший писар повинен не лише володіти грамотою, але й малювати і розфарбовувати малюнки. Але двері відчинилися, і я стояв перед нею. Мої пальці були досі заквецяні фарбою. Я тримав вологий папір.
Пейшенс роздратовано наказала мені ввійти й додала, що я запізнився. Я мовчки присів на краєчок стільця, на якому лежали пожмакана накидка й відкладене вишивання. Я поклав свої малюнки поряд на купу скрижалей.
Я гадаю, ти зможеш вивчити поему, якщо захочеш, різко сказала леді Пейшенс. І писати вірші теж. Ритм, темп це не більше, аніж Це цуценя?
Напевно, пробурмотів я. Ще ніколи не почувався так ніяково.
Пейшенс роздратовано наказала мені ввійти й додала, що я запізнився. Я мовчки присів на краєчок стільця, на якому лежали пожмакана накидка й відкладене вишивання. Я поклав свої малюнки поряд на купу скрижалей.
Я гадаю, ти зможеш вивчити поему, якщо захочеш, різко сказала леді Пейшенс. І писати вірші теж. Ритм, темп це не більше, аніж Це цуценя?
Напевно, пробурмотів я. Ще ніколи не почувався так ніяково.
Леді Пейшенс обережно взяла малюнки і передивилась їх, підносячи до очей, а потім відводячи на витягнуту руку. Найдовше вона затримала погляд на розмитому цуценяті.
Хто це тобі його намалював? нарешті запитала вона. Це не виправдовує твого запізнення, але в мене є хороше завдання для того, хто зможе так малювати, правдоподібно передаючи кольори. З усіма травниками одна біда: всі трави малюють однією зеленою фарбою, хоча насправді вони можуть бути сірого кольору чи рожевого відтінку
На мою думку, він сам намалював цуценя, мем, приязно втрутилася Лейсі.
А папір кращий, аніж той, на якому я Пейшенс раптом замовкла. Це ти, Томасе (здається, вона вперше назвала мене по імені, яке сама й вигадала)? Це ти так малюєш?
Я швидко кивнув. Леді Пейшенс недовірливо дивилася на мене і знову переглянула малюнки.
Твій батько не міг навіть криву лінію провести, якщо це не стосувалося карт. А твоя мати вміла малювати?
Я не памятаю її, леді, прохолодно відповів я. Ніхто до цього не наважувався ставити мені такі питання.
Що, взагалі нічого? Тобі ж було пять років. Хоч щось ти маєш памятати: колір волосся, голос, як вона тебе називала
Чому вона запитувала? Це була цікавість, яку вона так хотіла задовольнити?
Я майже згадав на мить: аромат мяти і все.
Нічого, леді. Гадаю, якби вона хотіла, щоб я памятав, то не віддала б мене, сказав і вирішив, що більше нічого не розповім. Певна річ, я не повинен памятати матір, яка відмовилася від мене і навіть не спробувала розшукати.
Так
Гадаю, вперше Пейшенс усвідомила, що обрала важку тему для розмови. Вона дивилася у вікно. Надворі було хмуряно.
Хтось добре тебе навчив, раптом зауважила вона занадто життєрадісно.
Федврен.
Леді Пейшенс нічого не сказала. Я додав:
Це придворний писар, якщо знаєте. Він хотів, щоб я став його учнем. Йому подобається, як я пишу. Зараз ми з ним перемальовуємо зображення, коли є час. Я часто буваю зайнятий, а він шукає очерет для паперу.
Очерет для паперу? неуважно запитала вона.
У нього є трішки паперу. Небагато. Але він поволі закінчується. Федврен придбав його у торговця, а той в іншого, а той у ще одного. Тому писар не знає, хто перший продавав той папір. Але йому говорили, що його виробляли з очерету. Цей папір набагато кращий, аніж той, що робимо ми, бо він тонкий і гнучкий і не мнеться з часом. Він добре поглинає чорнило, але не просочується ним, тому краї рун не змазуються. Федврен каже, що якщо ми зможемо виготовити такий же папір, то це багато чого змінить. Якщо у нас буде гарний, міцний папір, то кожен зможе мати вдома саги з замку, які зараз наносять на скрижалі. Якби папір був дешевший, то більше дітей уміло б читати і писати. Так стверджує Федврен. Я не розумію, чому він так