Сара, донька мясника, говорила, що сподівається на прихід зими. Вітри та крига затримають піратів на червоних кораблях на своїх островах. Тому можна буде перепочити від цього жахіття. Але потім Келті встає і говорить, що хоч «перековування» не буде, але варто боятися «перекованих», які заповнили наше королівство. Подейкують, що дехто залишив Фордж, бо там уже нічого красти, і тепер вони займаються розбоєм, грабуючи подорожніх.
Сумніваюся. Скоріш за все, це якісь інші розбійники видають себе за «перекованих», щоб відвести від себе підозру. У тих немає жодних привязаностей, навіть щоб згуртуватись у ватагу, ліниво заперечив я й поглянув на затоку. Мої очі майже звикли до відблиску сонця на воді. Мені не треба було дивитися на Моллі, щоб відчувати її поряд. У мене до неї була якась дивна симпатія. Їй було шістнадцять, мені недавно стукнуло чотирнадцять. Така різниця в два роки височіла між нами як неприступна стіна. Але вона завжди приділяла мені час, і їй подобалося зі мною. Ми все знали одне про одного. Але коли я намагався прочитати її думки, вона одразу відставала, щоб витрусити камінець із черевичка, або раптово починала говорити про хворобу батька і як він потребував її підтримки. Але коли моя привязаність починала слабшати, Моллі ставала невпевненою і соромязливою, спостерігала за моїм виразом обличчя. Я не розумів цього, але мені здавалося, що між нами натягнули тугу мотузку. Сьогодні ж я відчув нотки роздратування в її тоні.
Ти так багато знаєш про «перекованих», еге ж? Навіть більше, аніж ті, кого вони грабували?
Її вїдливі слова спантеличили мене. Я зміг говорити лише через кілька секунд. Моллі не знала про Чейда, не кажучи вже про мою подорож до Форджа. Для неї я просто був посильний писаря із замку, який також допомагає конюхові. Я не міг видати їй того, що дістав з перших рук, мовчав і про те, що на власні очі бачив «перекованих».
Я чув розмови вартових у стайні та ввечері на кухні. Ці солдати розбираються в людях. Вони казали, що у «перекованих» немає друзів та рідних. Вони взагалі ні до кого не привязуються. Втім, гадаю, якщо вони будуть грабувати подорожанина, то інші теж приєднаються. А це майже те ж саме, що й ватага розбійників.
Можливо. Здавалося, мої слова заспокоїли Моллі. О, давай поліземо туди й поїмо.
«Туди» означало лізти на виступ скелі над молом. Але я кивнув на знак згоди, й за кілька хвилин ми вже дерлися на гору разом з корзинкою. Тут було важче, аніж під час наших попередніх вилазок. Я спіймав себе на думці, що спостерігаю, як Моллі вправляється зі своїм платтям, і за влучної нагоди притримував її за руку, щоб вона не впала, допомагав в особливо крутих місцях, поки вона тримала корзинку. Я раптом усвідомив, що Моллі навмисне запропонувала мені полізти сюди, щоб у мене була така нагода. Нарешті ми вилізли нагору і всілися, поставивши корзинку між нами. Ми милувалися морем, а я насолоджувався тим, що обоє знаємо про наші почуття. Це нагадало мені жонглерів, які на фестивалі Весни перекидалися палицями все швидше і швидше. Мовчання затягнулося. Хтось мусив заговорити першим. Я глянув на неї, але вона дивилася кудись вбік. Вона заглянула в корзинку і сказала:
О, вино з кульбаб? Я думала, ще рано для нього: адже його робили у другій половині зими.
Воно торішнє. В нього була ціла зима, щоб дозріти, сказав я і взяв його, щоб відкоркувати за допомогою ножа. Вона спостерігала, як я мучився над ним, затим забрала його в мене й відкрила своїм вузьким ножиком, проткнула пробку й хитромудро викрутила. Я аж позаздрив.
Вона помітила мій погляд і знизала плечима.
Скільки себе памятаю, постійно відкорковувала пляшки для батька, бо він був занадто пяний, щоб зробити це. Тепер йому бракує сил, навіть коли тверезий.
Її голос був сповнений жалю та болю.
Ох, я намагався змінити тему на приємнішу, дивись «Діва дощу».
Я вказав на корабель з лискучими вітрилами, який заходив у затоку на веслах.
Я завжди вважав його найгарнішим кораблем у гавані.
Вони повертаються з патрулювання. Торговці тканинами збирали на це кошти. Майже кожен зробив якусь пожертву. Навіть я, хоча все, що могла пожертвувати, це свічки для ліхтарів. Тепер на кораблі є солдати, вони супроводжують судна на шляху між затокою та Гайдаунсом. Там їх зустрічає «Зелена гілка» і далі супроводжує аж до берега.
Не чув про це. Я сам здивувався, що в замку про це не говорили. Мені стало ніяково від того, що навіть у Баккіпі вживають заходів, не порадившись із королем. Я так і сказав.
Ну, людям доводиться робити, що в їхніх силах, поки король Шрюд чмокає язиком і дивиться на всіх сердитим поглядом. Легко закликати нас бути сильними, сидячи у своєму безпечному замку. А що, як «перекують» його сина, брата чи маленьку доньку?
Мені було соромно, що я не можу нічого сказати на захист свого короля. Я знічено промимрив:
Ну, в Баккіпі ви в такій же безпеці, як і король у замку.
Моллі впритул подивилася на мене.
Мій кузен був підмайстром у Форджі. Вона помовчала, а потім промовила: Ти, напевно, подумаєш, що я дуже черства, бо ми зраділи, дізнавшись, що його просто вбили? Ми не були в цьому впевнені кілька тижнів. Але нарешті нам про це повідомила людина, яка бачила його мертвим. Ми з батьком зітхнули з полегшенням. Ми могли горювати за ним, знаючи, що його більше немає і ми будемо сумувати за ним. Нам не треба було більше думати, що він досі живий і поводить себе як тварина, викликаючи жаль і сором.