Мене послали, щоб я підтвердив її розповідь. Я побачив, як дівчину тримали біля підніжжя стільця того лорда. Вона вже була вагітна. Тому, коли лорд запропонував мені вино у дорогому кришталевому келиху й благав розповісти останні придворні новини, було неважко піднести його келих до світла й похвалити кришталь і вино. Я поїхав через кілька днів, виконавши завдання і прихопивши зразки паперу, які пообіцяв Федврену. Лорд побажав мені щасливої дороги. Того ж дня йому стало погано. За місяць він помер від божевілля з кривавою піною на вустах. Двоюрідна сестра забрала до себе дівчину та її дитину. До сьогодні я не шкодую, що зробив це, обравши для нього повільну смерть.
Коли я не розбирався з «перекованими», то прислужував принцу Веріті. Памятаю, як уперше піднімався сходами, намагаючись утримати тацю. Я очікував, що нагорі буде варта. Але там нікого не було. Я постукав у двері, але відповіді не почув, тому тихо ввійшов сам. Веріті сидів на стільці біля вікна. У кімнату задував літній океанський вітер. Тут могло б бути дуже затишно, оскільки в задушливу літню спеку в кімнату потрапляло багато світла і вона добре провітрювалася. Але мені вона здавалася схожою на підвал. Біля вікна стояло крісло і невеликий столик. По кутках підлога була брудною, де-не-де лежав старий очерет. Веріті сидів, опустивши голову. Таке враження, що він дрімав. Але я відчував, що кімната аж бриніла від його зусиль. Веріті був розпатланий, неголений. Одяг на ньому висів.
Я ногою зачинив двері й поставив тацю перед Веріті, ставши в тихому очікуванні. Через кілька хвилин він думками повернувся сюди, подивився на мене і спробував посміхнутися, як раніше, а потім поглянув на тацю.
Що це?
Ваш сніданок, сір. Всі вже давно поїли, окрім вас.
Я їв, хлопче. Рано-вранці. Там був якийсь огидний рибний суп. Кухаря, який це готував, треба було повісити! Хто ж їсть рибу зранку?
Веріті говорив невпевненим голосом, наче немічний дідуган, який пригадує молоді роки.
Це було вчора, сір.
Я відкрив тарілки. Там лежав теплий хліб з медом та родзинками, холодне мясо і полуниці, вершки у маленькому глечику. То були маленькі, дитячі порції. Я налив гарячого чаю в порожню чашку. Він був добряче приправлений імбиром та перцевою мятою, щоб перебити різкий смак товченої ельфійської кори.
Веріті подивився на їжу, а потім перевів погляд на мене.
Чейд ніяк не заспокоїться, еге ж?
Веріті говорив так невимушено, наче в замку про Чейда мова йшла кожного дня.
Вам треба поїсти, щоб продовжувати, байдуже сказав я.
Гадаю, ти маєш рацію, змучено сказав він і повернувся до таці з таким виглядом, наче куштувати апетитні страви для нього було черговим обовязком. Веріті їв без усілякого апетиту, а чай випив одним ковтком, як ліки. Його не вдалося обдурити імбиром чи мятою. Зївши половину, Веріті зітхнув і декілька хвилин дивився у вікно. Затим, знову повернувшись сюди, він змусив себе доїсти. Веріті відсунув тацю і втомлено відкинувся у крісло. Я уважно спостерігав за ним, адже сам готував той чай. Якби я дав Сажці стільки кори, то вона б уже перестрибувала через стінки стійла.
Мій принце? запитав я. Веріті не поворухнувся, і я злегка торкнувся його плеча. Веріті? З вами все гаразд?
Веріті, повторив він, як в тумані. Так. Краще кажи так, аніж «сір», «мій принце» чи «мій лорде». Посилати тебе сюди хитрий маневр мого батька. Але я ще можу його здивувати. Так, клич мене Веріті. Скажи, що я поїв. Як завжди, слухняний. Йди, хлопче. Мені треба працювати.
Здавалося, він напружив усі свої зусилля і знову кудись втупився. Я склав тарілки на тацю, намагаючись не шуміти, і пішов до виходу. Але тільки-но торкнувся дверей, Веріті заговорив знову:
Хлопче?
Сір?
Еге-ге! попередив він.
Веріті.
Леон у моїй кімнаті. Можеш його вигуляти? Він сохне тут. Не треба, щоб ми тут удвох завяли.
Гаразд, сір Веріті.
Так я став доглядати старого пса, який уже пережив розквіт сил. Щодня забирав його з кімнати Веріті й ми бігали на пагорби, між скелями і на берег полювати на вовків, яких тут уже не було з десяток років. Як Чейд і підозрював, я був у поганому стані й спочатку лише біг разом зі старим псом. Але за декілька днів ми набралися сил, а Леон навіть піймав для мене кілька кроликів. Тепер, коли Барріч прогнав мене, я міг користатися Вітом, коли завгодно. Але я давно помітив, що, попри спілкування з Леоном, між нами не було звязку. Він не завжди слухався мене і навіть не завжди довіряв. Якби він був цуценям, то я впевнений, що ми привязалися б одне до одного. Але це був старий пес, відданий Веріті до кінця своїх днів. Віт не давав влади над тваринами, він лише дозволяв зазирнути у їхні життя. Тричі на день я піднімався крутими звивистими сходами, щоб умовити Веріті поїсти та перекинутися кількома словами. Іноді це нагадувало розмову з дитиною або старезним дідом. Подеколи він запитував про Леона та про новини в замку. Вряди-годи я відлучався на кілька днів, виконуючи інші завдання. Зазвичай він цього не помічав, але одного разу після тієї вилазки, де мене поранили, Веріті спостерігав, як я незграбно складаю порожні тарілки на тацю, і промовив: