А група Галена? Хіба вони не допомагають? майже заздрячи, запитав я, сподіваючись, що група не стала у пригоді.
Чейд зітхнув.
Гадаю, Веріті використовує їх як поштових голубів. Він послав їх на башти, де вони передають солдатам попередження й дістають повідомлення у разі появи кораблів. Але Веріті більше нікому не довіряє захист узбережжя, бо вважає інших занадто недосвідченими і боїться, що вони видадуть себе піратам, проти яких застосовують Скілл. Не розумію цього. Але знаю, що більше він не протягне. Скоріш би вже літо закінчилося, щоб зимові бурі прогнали піратів додому. Тоді його зможуть замінити, інакше боюсь, що він згорить від цієї роботи.
Я сприйняв це як докір за мою поразку і похмуро мовчав, переводячи погляд з місця на місце. Після кількох місяців моєї відсутності тут усе здавалося знайомим і водночас дивним. Його приладдя для роботи з травами, як завжди, було розкидане повсюди. Я добре відчував присутність Слінка через смердючі маслаки, що він їх порозтикав у свої схованки-щілини. Як завжди, на стільцях лежали різні скрижалі та манускрипти. Цю збірку скрижалей, здається, було присвячено Старійшинам. Я почав переглядати її. Мене зацікавили кольорові ілюстрації. На одній скрижалі, яка мала найстаріший вигляд і виконана майстерніше за інші, було зображено Старійшину у вигляді позолоченого птаха з людською головою та кучерявим волоссям. Я намагався розібрати слова. Скрижаль було написано піше стародавньою мовою Чалсед, графства, що на південному кордоні королівства. Багато кольорових знаків вицвіли або стерлися зі старого дерева, а я не дуже добре володів піше. Чейд підійшов і став збоку.
Знаєш, мяко промовив він. Мені було важко, але я дотримав слова. Гален вимагав повного контролю над учнями. Він прямо допоминався, щоб ніхто не говорив з тобою і не втручався у твою підготовку й навчання. Як я вже казав, у Королівському саду я сліпий і не можу нічим зарадити.
Я знав, пробурмотів я.
Але я підтримую Барріча в тому, що він вчинив. Лише слово, яке я дав королю, не дозволяло мені побачити тебе. Чейд обережно замовк. Знаю, було важко. Я так хотів тобі допомогти. І не переймайся через те, що ти
Провалився, я знайшов потрібне слово, доки він добирав якийсь мякіший вислів. Я зітхнув і раптом усвідомив свій біль. Досить, Чейде. Цього я не можу змінити.
Я знаю, відповів Чейд, а потім промовив ще обережніше: Можливо, ми зможемо користуватися тими вміннями Скіллу, яких ти навчився. Якщо ти допоможеш мені зрозуміти його, то, можливо, я зможу знайти Веріті хорошу заміну. Ці вміння тримали у великій таємниці впродовж багатьох років. Про них мало відомостей навіть у давніх хроніках. Я вже не кажу, що ніхто не знає, у яких битвах Скілл допоміг воякам короля чи якого ворога подолали завдяки королівському Скіллу. Але жодного слова про те, як він діє чи
Я знову впав у відчай.
Досить. Це не для бастардів. Гадаю, я довів це.
Між нами запанувала тиша. Нарешті Чейд важко зітхнув.
Ну можливо Останні кілька місяців я вивчав процес «перековування». Але все, що дізнався, це що не належить до «перековування» і як його не можна зняти. Є лише один спосіб вилікувати «перековану» людину. Він усім відомий з давніх-давен.
Я склав скрижалі, відчуваючи, що Чейд зараз скаже. І не помилився.
У мене для тебе є завдання від короля.
Того літа за три місяці я здійснив сімнадцять убивств для короля. Якби я цього не робив раніше з власної охоти для самозахисту, це було б важче.
Здавалося, простішого завдання немає. Я їздив на коні й возив із собою корзину з отруєним хлібом. Я пересувався тими дорогами, де нападали на подорожніх. Коли «перековані» атакували мене, я втікав, розкидаючи отруєні буханці. Можливо, якби я був простим солдатом, то так не боявся б. Але все життя я покладався на Віт, щоб дізнатися, хто поряд. А так я працював, наче із заплющеними очима. Я хутко дізнався, що «перековували» не лише шевців та кравців. У другій групці «перекованих», яку я отруїв, було кілька солдатів. Мені пощастило, що в той час, як мене стягували з коня, більшість з них билася за буханці. Я дістав глибоке ножове поранення, і до сьогодні на моєму лівому плечі залишився шрам. Вони були сильними, а билися вправно і злагоджено, як їх навчили до того, як вони втратили людську подобу. Мене б убили, якби я не крикнув, що безглуздо битися зі мною, доки інші їдять хліб. Вони покинули мене, а я виліз на коня і втік.
Ця отрута діяла не гірше за інші. Але треба було використовувати найсильніші засоби, які б давали результат у мінімальних дозах. «Перековані» помирали в муках, але так швидко, наскільки Чейд міг забезпечити. «Перековані» самі виривали смерть з моїх рук. Мені не доводилося дивитися, як вони корчилися із запіненим ротом, і натрапляти на їхні тіла при дорозі. Коли новини про трупи «перекованих» досягли Оленячого замку, Чейд почав розносити плітки про їхню можливу смерть через тухлу рибу з нерестових річок. Родичі підбирали їхні тіла й ховали як належить. Я переконував себе, що це стало для них полегшенням, а «перековані» помирали легкою смертю, бо це краще, аніж взимку померти з голоду. Я звик убивати. На моєму рахунку вже було майже з десяток смертей, коли я перетнувся поглядом з людиною, а потім убив її. Але це не було так важко, як здавалося. То був якийсь дрібний лорд, він мав землю за Турлейком. До Оленячого замку дійшли чутки, що він у гніві вдарив доньку слуги, після чого вона стала недоумкуватою. Цього було достатньо, щоб король Шрюд вжив заходів. Але лорд сплатив кровний борг слузі. Для нього це було найвищою справедливістю короля. Та за кілька місяців до замку прибула двоюрідна сестра тієї дівчинки. Вона попросила Шрюда особисто прийняти її.