Я повз на череві піском та галькою між камінням та колодами. Тут було повно піщаних бліх та звивистих водоростей. Отже, шлях не легкий. Почався приплив. Хвилі сердито розбивались об каміння, а бризки розліталися по вітру. Я дуже швидко намок. Намагався рухатися разом з хвилями, щоб вони заглушили моє тихе шарудіння. На камінні було повно рачків, об яких я дряпався. Пісок набивався в подряпини на руках і ногах. Моя деревяна зброя дуже заважала повзти, але наразі для оборони мав тільки її. Довго боявся вставати, хоч уже не бачив і не чув піратів, повзаючи від каменя до колоди і припадаючи до них. Нарешті дістався дороги й переповз через неї. Опинившись у тіні розваленого складу, я встав, спершись об стіну, і озирнувся.
Було тихо. Я наважився зробити два кроки на дорогу, але навіть звідти не бачив судна і вартових. Напевно, вони мене теж не бачили. Я з полегшенням зітхнув і звязався з Коваликом. Так перевіряють гаманці, аби впевнитися, що гроші на місці. Але той втратив свідомість і мовчав. Його думки нагадували тиху заводь.
Я йду, прошепотів я, боячись розбудити його, і вирушив у путь.
Вітер дув нещадно, а мій мокрий просолений одяг прилипав до тіла і натирав. Я зголоднів, змерз і втомився. Мої мокрі черевики були у зовсім жалюгідному стані, але я не зупинявся і дріботів, як вовк. Я постійно вдивлявся в темряву і вслухався в звуки позаду. Дорога була порожньою і темною, але наступної миті темрява перетворилася на людей. Двоє було попереду, а коли я озирнувся, то побачив ще одного. Плескіт хвиль приглушив їхні кроки, а у зрадливому місячному сяйві я міг роздивитися лише нечіткі постаті, які наближалися до мене. Я притиснувся до міцної стіни складу, тримаючи палицю напоготові, і чекав.
Я дивився, як вони тихо підкрадаються, і дивувався, чому вони не крикнули, щоб уся команда збіглася подивитися, як мене беруть у полон. Але ці люди спостерігали одне за одним так само, як і за мною. Вони не полювали на мене вкупі. Кожен з них сподівався, що інші помруть, намагаючись мене вбити, а йому дістанеться здобич. То були «перековані», а не пірати.
Всередині у мене все похололо: я був упевнений, що найменший звук бійки приверне увагу піратів. Якщо мене не вбють «перековані», то їхню справу довершать пірати. Але коли всі дороги ведуть до смерті, безглуздо бігти будь-якою. Тож я прийму все як є. Їх було троє, в одного з них ніж. Але в мене дрючок, і я знав, як з ним поводитися. Вони були худі, обідрані і принаймні такі ж голодні і змерзлі, як і я. Гадаю, одна з них та жінка, з якою я стикнувся вчора. Доки вони тихо оточували мене, я здогадався, що вони бачили піратів і боялися їх не менше ніж я. Мені було моторошно усвідомлювати їхній відчай, що змусив їх напасти на мене, а наступної миті я засумнівався, що «перековані» взагалі могли відчувати зневіру чи щось інше. Скоріш за все, вони були занадто тупими, щоб усвідомлювати небезпеку. Всі ті таємні знання, які дав мені Чейд, та жорстоко-витончена наука битися з кількома ворогами від Год вивітрилися. Коли перші двоє підійшли до мене, я відчув, як тепло Ковалика, що ледь жевріло, зникає.
Ковалику! прошепотів я, у відчаї благаючи, щоб він зостався зі мною. Я побачив лише, як він востаннє махнув хвостиком, а потім ниточка обірвалася й іскра згасла. Я залишився на самоті. Мене наповнила темна сила, і я, мов божевільний, скочив уперед і влупив дубцем чоловіка в обличчя. Потім ще раз розмахнувся ним, влучивши жінці у верхню щелепу. Я так сильно уперіщив її, що груба палиця розсікла нижню половину її лиця. Тоді знову вдарив, поки вона падала. Так добивають акулу в сітці. Третій рішуче кинувся на мене. Напевне, він думав, що моя деревяна зброя його не дістане. Але мені було байдужки. Я викинув палицю і вчепився в нього. Він був кістлявий, і від нього смерділо. Я перевернув його на спину. У нього з рота тхнуло мертвечиною. Я рвав його руками й зубами, втративши людську подобу, як і він. Вони відвернули мене від Ковалика, поки той помирав, тому мені було байдуже, що робити з «перекованим», головне, аби йому було боляче. Він відбивався. Я протягнув його обличчя по камінню і штрикнув великим пальцем в око. Чоловік вкусив мене за запястя і роздер мою щоку до крові. Коли він нарешті перестав смикатися від того, що я його душив, я дотягнув його тіло до краю дамби і скинув униз на каміння.
Я стояв, відхекуючись і досі стискаючи кулаки. Я дивився в бік, де були пірати, бажаючи, щоб вони прийшли. Але я не чув жодних звуків у темряві, окрім хвиль, вітру й тихого передсмертного хрипіння жінки. Пірати або нічого не почули, або не хотіли виказувати себе і йти на звуки серед ночі. Я стояв на вітрі, чекаючи, що хтось прийде і вбє мене. Але було тихо. На зміну моєму божевіллю прийшла порожнеча. Стільки смертей за ніч, а мені байдуже.
Я залишив два інших понівечених тіла на напівзруйнованій дамбі, щоб хвилі та чайки довершили мою справу. Я нічого не відчував до них після вбивства: ніякого страху, болю, злості, навіть відчаю. Вони були просто предметами. Довгою дорогою до Оленячого замку я теж нічого не відчував. «Напевне, перековування заразне і передалося мені», подумав я. Але байдуже.