Коли я вийшов на пагорб, з якого було видно Фордж, уже зовсім стемніло. Кілька хвилин я дивився вниз, намагаючись помітити якісь ознаки життя, аж потім змусив себе спуститися. На щастя, піднявся вітер, який потихеньку розігнав хмари, і місяць освітив краєвид. Це був зрадливий подарунок, який міг як урятувати мене, так і занапастити. То тут, то там біля покинутих будівель зявлялися якісь страхітливі ворушкі тіні, а відблиски в калюжах були схожі на леза ножів. Водночас у Форджі не було ні душі. Звичайні жителі покинули його одразу після того сумнозвісного набігу. Вочевидячки, «перековані» зробили так само, коли там більше не зосталося їжі та прихистку. Після набігу містечко так і не відбудували, довгі зимові бурі та приплив майже довершили справу піратів з червоних кораблів. Лише гавань виглядала звичайно, не враховуючи порожніх причалів. Дамби досі визирали із затоки, наче руки, що захищали доки. Але захищати було нічого.
Я йшов крізь закинутий Фордж. У мене мурашки бігали по спині, доки прокрадався повз напівзгорілі будинки, двері яких провисали в розбитих одвірках. Я з полегшенням зітхнув, коли пліснявий запах порожніх будівель притлумився, і вийшов на пристань. Шлях проходив повз доки та звертав уздовж бухти. Колись дорогу від морських хвиль захищала дамба із грубого каменю, але зимові припливи, бурі й відсутність людей руйнували її. Від загати відвалювалося каміння, а берег було захаращено різного розміру й довжини стовбурами та дрібнішим деревяччям. Воно, наїжачене, хаотично громадилося на березі.
Колись цією дорогою від кораблів курсували вози із залізними злитками. Я йшов дамбою. Хоч з пагорба вона й здавалася вічною, зблизька було видно, що вона простоїть не більше двох зим, якщо її не лагодити. А згодом море остаточно зруйнує її.
Наді мною пропливали хмари, а між ними мерехтіли зорі. Місяць також то зявлявся, то зникав, час від часу освічуючи гавань. Шепіт хвиль нагадував дихання пяного велетня. Це була ніч, як зі сну. Я подивився на море і побачив привид червоного корабля у місячному сяйві. Він заходив у затоку Форджа. Він мав довгий і блискучий корпус. На щоглах не було вітрил. Червоний корпус та ніс блищали, як свіжа кров. Здавалося, він пливе по трупах, а не в солоній воді. У мертвому поселенні нікому були закричати для попередження.
Я стояв, як дурень, заклякши на дамбі, і тремтів від цього видовища, поки не почув скрипіння весел та сріблясті краплі води, що стікали з них. Тоді я зрозумів, що червоний корабель це не моя уява.
Я припав до дамби, а потім зісковзнув з рівної поверхні дороги на валуни та плавник[11], який нанесло під дамбу. Від страху в мене сперло дух. Вся кров кинулася в голову і гупала. Я задихався. Мені довелося обхопити голову руками й заплющити очі, щоб заспокоїтися. Я вже міг виразно розчути ті кволі звуки, які видає навіть найтихіше судно. Якийсь чоловік прокашлявся, весло стукнуло об замок, і на палубу впало щось важке. Я чекав, що хтось крикне чи дасть команду про те, що мене викрито. Але всі мовчали. Я обережно підняв голову, визираючи крізь білувате коріння колоди. Я не бачив жодних рухів, окрім корабля, який наближався. Веслярі заводили його в бухту, одночасно рухаючи веслами.
Скоро я почув їх. Вони говорили мовою, схожою на нашу, але так грубо, що я ледве міг розібрати слова. Чоловік із мотузкою стрибнув за борт і побрів на берег, привязавши корабель буквально за дві корабельні палуби від моєї схованки серед валунів та колод. Із судна вистрибнуло ще двоє, з ножами. Вони полізли на дамбу й розбіглися в різні боки, щоб зайняти пости. Один стояв прямісінько наді мною. Я вріс у землю і перестав дихати. У своїх думках я тримався Ковалика, як дитина хапається за улюблену іграшку, щоб захиститися від нічного жаху. Мені слід було втрапити додому, до нього, тому не можна було попасти піратам на очі. Від думки про перше мені здавалося, що друге вдасться здійснити.
Пірати поспіхом сходили на берег. Було видно, що вони тут не вперше. Я не міг збагнути, чого їм тут треба, поки не побачив, як вони вивантажують порожні діжки з-під води. Вони котилися дорогою з порожнім стукотом, і я згадав про колодязь на моєму шляху. Школа Чейда не минула даремно: я помітив, що вони добре знали Фордж, бо пришвартувалися якраз навпроти колодязя. Вони не вперше тут зупиняються, щоб набрати води. «Треба отруїти колодязь перед тим, як піти звідси», промайнула думка. Але у мене не було чим його труїти, а мужності вистачало, лише щоб ховатися.
Пірати поспіхом сходили на берег. Було видно, що вони тут не вперше. Я не міг збагнути, чого їм тут треба, поки не побачив, як вони вивантажують порожні діжки з-під води. Вони котилися дорогою з порожнім стукотом, і я згадав про колодязь на моєму шляху. Школа Чейда не минула даремно: я помітив, що вони добре знали Фордж, бо пришвартувалися якраз навпроти колодязя. Вони не вперше тут зупиняються, щоб набрати води. «Треба отруїти колодязь перед тим, як піти звідси», промайнула думка. Але у мене не було чим його труїти, а мужності вистачало, лише щоб ховатися.
Решта піратів зійшла на берег і розминала ноги. Я почув сварку між чоловіком та жінкою. Він просив дозволу, щоб розпалити вогонь і засмажити мяса, а вона забороняла, стверджуючи, що вони відійшли недостатньо далеко і вогонь можуть помітити. Виходить, що пірати нещодавно здійснили набіг, бо у них є свіже мясо і вони роздобули його недалеко звідси. Жінка дозволила щось інше, але я не міг второпати, доки не побачив, як вони виносять дві повні діжки. Ще один чоловяга зійшов на берег з важким окостом на плечі. Він кинув його на одну з верхніх діжок із характерним для мяса звуком. Затим витягнув ножа і почав різати мясиво. Інший чоловік відкрив діжку. Виходить, вони не збиралися вирушати зараз. Якщо вони розведуть вогнище або залишаться до світанку, то викриють мою схованку в колодах. Тож треба вибиратися.