Я трохи поїв і набрав води в бурдюк. Трохи пізніше зранку небо захмарилось і почав накрапати дощик. Але після обіду небо раптово прояснилося. Я йшов далі, сподіваючись, що когось зустріну. Але нікого не було. Ближче до вечора дорога повернула до скель. Я побачив невелику бухту і те, що залишилось від Форджа. Тут стояла моторошна тиша. З бовдурів не йшов дим, а в бухті не було жодного суденця. Я знав, що мій шлях пролягає через Фордж. Я був не в захваті, але тепла ниточка, на якій трималося життя Ковалика, підганяла мене.
Я підняв голову, почувши тупіт ніг по камінню. Мене врятувала лише реакція, набута під час довгого навчання з Год. Я розмахнувся києм по колу й розбив щелепу тому, хто був позаду. Інші троє відскочили. Вони всі були «перековані» й порожні, мов камінь. Той, якого я вдарив, крутився по землі й волав. Але на нього ніхто не звертав уваги, окрім мене. Я швидко вдарив його по спині. Він заволав ще голосніше і почав гатити кулаками об землю. Навіть у такому становищі я здивувався. Я знав, що завжди варто повністю знешкоджувати ворога, але ніколи б не вдарив навіть собаку, який буде гавкати на мене, так, як вдарив того чоловіка. Проте боротьба з «перекованими» нагадувала битву з привидами; я не відчував їхньої присутності та їхнього болю. Не було жодних відголосків його гніву чи страху. Це було як гупати у двері, як насильство без жертв. Я знову вдарив його, щоб він не схопив мене, поки я стрибав туди, де було більше місця.
Я махав киякою, не підпускаючи «перекованих». Вони були обірваними й голодними, але я відчував, що вони зможуть мене наздогнати, якщо побіжу. Я вже втомився, а вони були як голодні вовки. Вони гнатимуться за мною, доки не впаду. Один з них підійшов занадто близько, і я завдав йому ковзкого удару по запястю. Він впустив іржавий рибний ніж і схопився за груди. Інші двоє знову не звернули уваги на пораненого. Я відскочив назад.
Чого вам треба? домагався я.
Все, що в тебе є, повільно промовив один з них скрипучим голосом. Таке враження, що він давно не розмовляв, а в його голосі не було жодної інтонації. Чоловік повільно ходив, описуючи широке коло, тому мені постійно доводилося обертатися. «Мрець, що говорить», подумав я. Ця думка постійно крутилася у мене в голові.
Нічого в мене немає, хекаючи, промовив я, відганяючи ще одного. Для вас у мене нічого немає: ні грошей, ні їжі. Взагалі нічого. Я загубив усе на дорозі.
Нічого, сказав інший, і вперше я помітив, що то жінка, яка обернулася на мертву страхітливу ляльку, чиї тьмяні очі раптом жадібно загорілися, коли вона сказала: Накидку. Я хочу твою накидку.
Здається, вона була задоволена, бо змогла висловити цю думку. Тому їй було байдуже, коли я гепнув її по гомілці. Вона здивовано подивилася на свою рану і продовжила кульгати в мій бік.
Накидку, повторив інший. Вони безтямно подивилися одне на одного, зрозумівши, що стали суперниками.
Мені. Моє, додав він.
Ні. Вбити тебе, спокійно промовила жінка. Вбити тебе теж, вона нагадала мені про себе й підійшла. Я махнув на неї палицею, але вона відскочила і схопила її. Я повернувся і встиг ударити того з побитим запястком. Потім я проскочив повз нього і незграбно побіг по дорозі, в одній руці тримаючи палицю, а другою розстібаючи накидку. Нарешті я зняв її, кинув на дорогу й побіг далі. Мої ноги стали ватяними, а це означало, що скоро я вже нічого не зможу зробити. Але за кілька секунд я почув позаду сердиті вигуки: «перековані» добігли до накидки і сварилися через неї. Я молився, щоб це надовго затримало ту четвірку, і мчав далі. Дорога злегка повертала, але цього було достатньо, щоб вони не побачили. Я біг і біг, а потім перейшов на дріботіння, поки не наважився озирнутися. На широкому шляху позаду нікого не було. Я пішов далі й за поворотом зійшов з дороги. Я опинився в кущах ожини, які страшенно кололися, і продерся всередину. Я втомився і весь тремтів. Скоцюрбившись навприсядки в колючому чагарнику, прислухався до звуків погоні. Зробив кілька невеликих ковтків з бурдюка і спробував заспокоїтися. Але часу розсиджуватися не було: потрібно повертатися до Оленячого замку. Та я не наважувався вилазити.
Досі не розумію, як мені там вдалося заснути. Прокидався я дуже повільно і почувався таким кволим, наче після серйозного поранення чи затяжної хвороби. В мене злипалися очі, а язик розпух, і в роті був якийсь кислий присмак. Я змусив себе розплющити очі і спантеличено озирнувся. Почало темніти, а місяць сховався за хмарами.
Я був такий виснажений, що примудрився заснути в чагарнику, не звертаючи уваги на безліч колючок. Було дуже важко звідти вилізти. Я подер свій одяг, шкіру та волосся, але вибирався зі своєї схованки дуже обережно, як тварина, на яку полюють. Я не лише намагався дізнатися, чи поряд немає живих істот, а й нюхав повітря та озирався, знаючи, що у свідомість «перекованих» я не проникну і не видам себе. Я сподівався, що у разі появи «перекованих» лісові тварини помітять їх і відреагують. Але було тихо.
Я обережно вийшов на широку безлюдну дорогу. Подивився на небо, а потім пішов до Форджа, тримаючись краю ґрунтівця, де тіні від дерев були густішими. Я намагався рухатися швидко і не шуміти, але в мене не виходило. Я намагався лише бути насторожі та думав про те, що треба повертатися до замку. Я тримався за ледь відчутну нитку життя Ковалика. Гадаю, що єдиним моїм почуттям був страх, який змушував мене постійно озиратись і вдивлятися в ліс.