Ну знаєте, мем
Ви думаєте вжити якихось заходів?
Контролер неохоче зітхнув і подивився на свого годинника.
Ми будемо в Брекгемптоні десь хвилин через десять. Я повідомлю там, що ви мені сказали. У якому напрямку йшов потяг, про який ви розповідаєте?
У тому самому, у якому їдемо й ми, звичайно ж. Хіба я могла б щось побачити, якби потяг промчав повз мої вікна в протилежному напрямку?
Контролер мав такий вигляд, наче думав, що місіс Макґілікаді здатна побачити все там, куди її занесе фантазія. Одначе залишався чемним.
Ви можете покластися на мене, мем, сказав він. Я передам ваше повідомлення куди слід. Чи не назвали б ви мені своє прізвище та адресу?.. Про всяк випадок
Місіс Макґілікаді назвала йому адресу, де вона збиралася прожити протягом кількох наступних днів, та адресу свого постійного місця проживання в Шотландії, і він записав ці дані до свого нотатника. Після чого пішов геть із виглядом чоловіка, який виконав свій обовязок й успішно розвязав проблему, що постала з вини надокучливого представника пасажирської публіки.
Місіс Макґілікаді знову залишилася сама вона спохмурніла й відчувала певне невдоволення. Чи справді контролер передасть її повідомлення куди слід? Чи він просто намагався її заспокоїти. Вона туманно припускала, що в поїздах було чимало жінок, цілком переконаних у тому, що їм пощастило розкрити комуністичну змову, з великими труднощами врятуватися від смерті, що вони бачили летючі тарілки й космічні кораблі інопланетян, або повідомляли про вбивства, яких ніколи не було. Якщо той чоловік сприйняв її, як одну з таких
Потяг уповільнив хід, клацаючи колесами по стрілках і просуваючись між яскравих вогнів великого міста.
Місіс Макґілікаді відкрила сумочку, дістала звідти квитанцію бо іншого паперу в неї там не було швиденько написала кілька слів на звороті своєю кульковою авторучкою, поклала в порожній конверт, який, на щастя, у неї знайшовся, заклеїла його й надписала адресу.
Потяг повільно підїхав до платформи, яка вирувала людьми. Усюдисущий металевий голос повідомив:
Потяг, який щойно прибув на першу платформу, відбуває о пятій годині тридцять вісім хвилин до Чедмаута із зупинками в Мілчестері, Вейвертоні, Роксетері. Пасажирів на Маркет-Бейзинґ просимо перейти на третю платформу, де стоїть їхній потяг. Потяг у першому глухому куті піде на Кербері з усіма зупинками.
Місіс Макґілікаді окинула платформу тривожним поглядом. Так багато людей і так мало носіїв! Але ось один із них! Вона покликала його авторитетним голосом.
Носію! Будь ласка, негайно віднесіть це повідомлення до офісу начальника станції.
Вона подала йому конверт, а з конвертом шилінг.
Потім, зітхнувши, сіла й відхилилася назад. Тепер вона зробила все, що могла. На мить її думка затрималася на шилінгу Вистачило б і шістьох пенсів
Носію! Будь ласка, негайно віднесіть це повідомлення до офісу начальника станції.
Вона подала йому конверт, а з конвертом шилінг.
Потім, зітхнувши, сіла й відхилилася назад. Тепер вона зробила все, що могла. На мить її думка затрималася на шилінгу Вистачило б і шістьох пенсів
Її уява повернулася до сцени, свідком якої вона щойно була. Жахливо, справді жахливо Вона була жінкою з міцними нервами, але тепер їй не вдавалося стримати тремтіння. Яка дивна, яка фантастична подія сталася з нею, Елспетою Макґілікаді! Якби фіранка на тому вікні не злетіла вгору Але, звичайно, так вирішило Провидіння.
Провидіння захотіло, щоб вона, Елспета Макґілікаді, стала свідком убивства. Вона похмуро стулила губи.
Пролунали голоси, засвистіли свистки, загримали, зачиняючись, двері. Потяг о пятій годині тридцять вісім хвилин відійшов від станції Брекгемптон. Через годину й пять хвилин він зупинився в Мілчестері.
Місіс Макґілікаді зібрала свої пакунки, узяла валізу й вийшла на перон. Вона подивилася в обидва боки платформи. В її голові промайнула та сама думка, що й раніше. Носіїв явно бракує. Ті, кого вона бачила, переносили мішки з поштою й розвантажували багаж. Певно, залізнична адміністрація вважала, що пасажири тепер самі мають носити свої валізи. Але ж вона не могла нести свою валізу, і парасольку, й усі пакунки. Доведеться їй зачекати. Зрештою вона все ж таки знайшла носія.
Таксі?
Мене тут зустрінуть, я сподіваюся.
За межами станції Мілчестер до них підійшов водій таксі, який дивився на потік пасажирів, що виходили в місто. Він запитав мякою місцевою говіркою:
Ви місіс Макґілікаді? До Сент-Мері-Мід?
Місіс Макґілікаді підтвердила, що це справді вона. Носій одержав свої чайові, не надто щедрі, але цілком прийнятні. Автомобіль із місіс Макґілікаді, її валізою та пакунками відїхав у ніч. Він мав проїхати девять миль. Місіс Макґілікаді сиділа в машині випростана й ніяк не могла розслабитися. Її почуття вимагали, щоб вона поділилася ними з кимось. Нарешті таксі заїхало до села, звернуло в знайому вулицю й зупинилося біля пункту свого призначення. Місіс Макґілікаді вийшла з машини й рушила доріжкою, яка була вистелена цеглою, до дверей. Водій заніс її валізу й пакунки у двері, коли їх відчинила вже немолода служниця. Місіс Макґілікаді перетнула хол, де у відчинених дверях вітальні на неї вже чекала господиня дому тендітна стара леді.