Не треба так про мертвих.
Та я кажу тобі, він живий! Ті кістки не його! Вони все підлаштують! Господи, я навіть не думав, що вони зможуть копнути аж на чотири роки назад і дійти аж до Канади! Треба щось робити
А що ж ти можеш вдіяти?
Є кілька варіантів, пробурмотів він. Тобі краще не знати моїх контактів. Я спробую передати Бордену, що якщо він не вийде на звязок я піду до журналістів. Я переконаний, що аналіз ДНК проводитиме ФБР чи ще якийсь державний орган США а їм буде легко підлаштувати все так, наче це скелет Бордена.
За тиждень по тому письменник знов приїхав до Біллі додому вони регулярно зустрічалися для інтервю. Коли Біллі відчинив двері, вигляд у нього був такий, наче він кілька днів не спав.
Я ж казав: немає про що хвилюватися, він позіхнув і всміхнувся. Борден живий.
Розкажи мені все, письменник вмостився у кріслі і ввімкнув диктофон.
Розкажи мені все, письменник вмостився у кріслі і ввімкнув диктофон.
Біллі заходився міряти кроками кімнату, розповідаючи останні події.
У суботу о першій дня мені телефонують. Я беру слухавку і чую: «Привіт, вилупку!» Я здивувався: «Що?» кажу. А він пояснює: «Це твій йолоп телефонує!» Я тоді зрозумів, що це Борден. Ми так постійно одне одного називали. Він мене вилупком, а я його йолопом. Далі він каже, що, мовляв, йому хтось передав, що я хочу з ним зустрітися. Я кричу: «Де ти, в біса?!» Він називає місто, розповідає, як знайти там торговельний центр і каже: «Побачимося там завтра».
І про що ти тоді думав? спитав письменник.
Я розлютився. Я хотів знати, де він подівся. Він міг би принаймні прислати мені фото зі свіжою газетою в руках щоб я міг довести, що він живий. Але потім усе виявилося навіть гірше. Я сказав: «Слухай, ти маєш дозволити мені порушити обіцянку мовчати про те, що ти мені розповів». А він заперечує: «Ні, бо тут справа не в тому, що я можу потрапити за ґрати, а в тому, що мене взагалі можуть убити». «Але ти ж знаєш, що мене звинувачують у твоєму вбивстві?» кажу я. «Ні, я не знав, відповідає він. Приїзди сюди, зустрінемося». На тому все він просто повісив слухавку.
Тільки не кажи, що ти виїжджав зі штату без дозволу судді Джонсона! письменник був шокований.
У мене не було часу, знизав плечима Біллі. Він зателефонував у суботу. Щоб дістатися до місця зустрічі, мені треба було дванадцять з половиною годин. На паркінгу біля того торговельного центру я був о сьомій тридцять ранку в неділю. Ще десь з годину чекав на нього. Тоді побачив, як сріблястий «Транс-Ам» робить коло по паркінгу. Я зрозумів, що це він, і вийшов з машини. У мене були номери з Огайо тож я став поруч з машиною. Я розумів: йому треба спочатку переконатися, що це справді я, тож я не квапився. Крім того, від часу нашої останньої зустрічі я змінився. Він повільно підїхав до мене, опустив скло і махнув мовляв, їдь за мною. Я сів у машину й поїхав слідом. Ми їхали хвилин двадцять аж поки він не спинився біля придорожнього кафе «Шоніз» чи «Елбіз», я вже не памятаю. Ми зайшли туди поговорити.
Як пройшла розмова?
Ну, я був страшенно сердитий на нього. Коли ми бачилися востаннє біля того човна, я перелякався, що він так і не вийшов. Він розповів, що тоді сталося, куди він поїхав і навіщо.
Так розкажи мені.
На тому човні він мав забрати сім кілограмів колумбійського білого китайця[65]. Цю партію він повинен був передати іншому чоловікові а той на мулах перевіз би її через гори на півночі Юти і поширив би країною. Так ніхто ніколи й не дізнався б, звідки була поставка.
А що таке «білий китаєць»?
Це стовідсотковий чистий гідрохлорид кокаїну нерозведений. Так його продавати не можна, бо нерозведений він може вбити. Найчистіший з усього, що буває.
Тобто він мав укласти якусь угоду на тому човні?
Так. Він казав, що наче все вже було заздалегідь домовлено. Але на борту його примусили спуститися по драбині вниз і через вихід з іншого боку провели на інший човен. А потім хтось почав стріляти у човен, і вони змусили його піти іншим шляхом. Так що, виходить, через рейджена Бордена ледь не вбили, можеш уявити?
Ти ж не вигадуєш усе це? перепитав письменник.
Присягаюся. Я й сам хотів знати, що там сталося. Мені треба було це знати.
Ну гаразд, продовжуй.
Він розповів, що його відвезли у Блейн це трохи на північ узбережжям, і висадили там, тут Біллі похитав головою. А далі вже зовсім усе дико ти мені не повіриш. Я й сам не знаю, чи вірю в це.
То просто розповідай те, що розповів тобі він.
Френк сказав, що він поїхав у Канаду, нічого не знаючи ні про свій розшук, ні про те, що поліція звинувачувала мене в убивстві. Після цього він поїхав у Гонолулу, на колишню військову базу, потім у Баху, далі якийсь час жив у Мексиці, після чого приїхав у Санта-Фе, де й жив, поки не закінчилися гроші. Тоді він вирішив знов займатися компютерами. Він планував у будь-який спосіб зламати бази Лас-Вегаса, бо, як він казав, «усі грошенята крутяться там». Він почав збирати інформацію. Тижнями завантажував усе, що міг, у нього назбиралося три чи чотири сотні дисків.
То він купу часу витратив? Він що, шукав наосліп?
Зламати систему це як малювати чи збирати пазл. Коли останній шматочок стає на своє місце уся інформація, яку ти зібрав раніше, стає вкрай цінною, бо в тебе зявляються можливості використати її кількома різними способами.