Він промовляв, як завжди, ніби ні до кого. Так шепче листя на дереві, так жебонить потічок, гуде бджола. Правда, тепер був більш замислений, як зазвичай. Підняв зі стежки фанерний рундучок з інструментом і подався в майстерню. Вперше за цей час він не пішов «у роботу», залишився дома. Наводив лад на дворищі. Я теж про стороннє око шукав собі заняття. Був готовий до прощання з ним. Чекав, коли він заведе про це мову. Увечері дід справді обізвався до мене:
Ти чекаєш від мене відповідей. Всі чекають відповідей від того, хто готовий відповідати. І не здогадуються, безхитрі, що той зчитує відповіді з їх голосу, з їх очей, зі строю їх душі. Бо в більшости запитань приховано те, що хочуть почути. А на решту запитів людина не знає розради І я був такий, як ти, і довкола не було людей на пораду. Я мусив учитися слухати світ. Коли не йшла думка, я йшов за нею в гори. Сходив на гору кожного Божого ранку, разом із сонцем. А відтак радісно спускався. І відповіді скочувалися мені під ноги Розумію, дивно таке чути. Проте можеш і сам у сьому звіритись.
Яким чином?
Завтра рушимо в гори. В перші роси підемо. Будь готов.
Я не чекав такого повороту розмови. І такого тону, що не передбачав якихось уточнень чи заперечень. Тому згідливо промимрив:
Добре, але я не знаю, що з собою брати.
Ніколи не забуду його виразу очей. Він ковзнув по мені поглядом, у якому змішалися і подив, і співчуття, і заохочення. І сказав:
Коли не знаєш, що брати в дорогу, бери одне молитву.
І я взяв із собою лише пару білизни, кілька книжок і той синій зошит. Того вечора я занотував до нього ще одну фразу, яку сказав старий професорові: «З тими людьми на всі боки морока. Якщо житимеш близько з ними будеш для них втрачений. Якщо зоддалік то втратиш їх».
Богоприсутній світ
Вирушили ми раннього рана, і коли ввійшли в молоді кольчинські жита, сонце вже чесало колос. Парна мряка розсілася полем, і з-під неї, як з-під теплої вовни, озивалися перепелиці. Ми наче пливли в тих сивих сувоях, що свіжили нам лиця. Йшли легкома: старий із напівпорожнім вицвілим наплічником, я з речами за пазухою. Весь одяг був на нас. Мені ще дісталася пом'ята фетрова крисаня. У ній, та ще й добряче зарослий, я теж скидався на моложавого діда.
Світанкова мар віщує гожу днину, обізвався старий. На Талагія добра надія. Днесь його день. Правда, буде жарота. Видиш, які роси збиваємо?!
Я не тільки бачив, але й відчував до пояса вже був мокрий. Із Латориці тягло сирим лепехом і рибним духом. Вітерець із ріки розвіяв туман і ніби роздув пломінці маків по полю. Я зірвав декілька квіток, що нараз у руці сором'язливо склали свої ніжні, як дівочі щоки, пелюстинки.
Горять, як грань, сказав дід. Гейби червлені червецем.
Чим? перепитав я. Червнем?
Червецем. Комашина така. Нею барвили нитки, якими вишивали ружі на полотні.
Таке шитво не вицвітає. Буває, поблякне з роками розшитий рукав, вивітряться барви, а червецевий узор горить собі, як цей мак Збирали червачків червецю лише в червні, тоді їх соки дозрівали до фарбування. От тобі й червень! Може, від того й місяць так нарекли. А може, від черешень, що паляться об цій порі. І гусінь тепер жваво плодиться по садах. І бджолині матки сіють черву Тут гадок много. Легше з липнем чи серпнем.
Червець, пробував і я слово на смак. Може, від нього і червлені стяги?
Еге, і шовкові багряниці, в які вбиралося панство. Навіть сакос, царські шати. Дякуючи барвнику з черваків. Найбільшого ходу здобувся сей промисел за нашими горами, в галицькій землі. Через те купці, що з цілого світу приїздили сюди за крамом, називали її Червоною Руссю. От тобі й червачок! Малий золотник, та цінний.
Червоним колесом спиналося по горі і сонце, гнало нас під рідкі шатра підлісків. Обіч тріщала вузька річечка, вже інша тут рухлива, гостра, гірська. Кидала через зубате каміння перлову піну. Старий часто зупинявся, підбирав невидимого в папороті гриба і кидав у рюкзак. Схилявся він, ніби ненароком, і над деякими травами, зривав їх. Виходило це в нього легко, прихапцем, добре набитим способом. Його очі справді бачили «щось», миттю вихапували з простору потрібне, а руки зграбно діставали це. Чимось то нагадувало птицю, що спритно добуває личинок із кори. Малорухливий у садибі на Поповій горі, тут він був у своєму питомому середовищі, на приволлі.
Вечеря вже в тайстрі, підбадьорливо кинув мені. Бо я ще не розумів, куди ми йдемо, з чим і за чим.
Далі сонце впливло в чисту просинь і побіліло. І забілило полуденний обшир. Навіть грунт під ногами.
Ти коли-небудь ходив білими дорогами? несподівано запитав мене старий.
Я заперечливо хитнув головою. Бо направду такими дорогами ще не ходив. І взагалі, що я знав тоді про дороги?! А тим більше про Путь.
Супісь, докинув мій попутник, як щось само собою зрозуміле.
Ми йшли все вгору та вгору, спираючись на відполіровані дощами жердини огорож. Інколи зі стовпця поглядав на нас гострооким і незалежним поглядом півень, і я боязко обминав той кілок. Дерев'яні хатки підгірського села стояли так близько одна до одної, що сусіди могли б цокатися з вікон келихами. Як у напівсні, дзвеніли десь коси невидимих косарів. А над церквою, що залишалася позаду, завис білий дим голубів.