Згадані музичні акції лише невелика частка вагомих культурно-просвітницьких подій, які відбулися завдяки таланту, авторитету, наполегливості та пасіонарності Мирослава Скорика. А ще ж були концерти з творів репресованих композиторів, форуми молодих, виконання музики минулих століть, відредагованих, а по суті відроджених Маестро, постановки опер галицьких композиторів, теж за його редакцією. Залишається лише дивуватись, звідки він брав сили й енергію, щоби не лише досконало втілювати усі організаційні ідеї, але і знаходити час для творчості.
Вище вже згадувалося, що 1990-і можна назвати «американським періодом» у творчості композитора. А ще в монографії, присвяченій Скорикові, я окреслила музику, написану ним в останнє десятиріччя XX ст. метафорою «стильової гри». У творах цих років відчувається прагнення по-новому повести діалог з минулими епохами і національними культурами. Так, неначе свобода, необмеженість екзистенційного простору, постійні мандрівки країнами і континентами дали поштовх Скорикові вийти на ширший простір у діалозі минулого й сучасного музичного мистецтва.
Тож у його доробку зявляється унікальний цикл транскрипцій 24 каприсів Паганіні для симфонічного оркестру, а поруч балет з «родинними алюзіями» про Соломію Крушельницьку «Повернення Баттерфляй» з цитатами музики Дж. Пуччіні, трагічна симфонічна поема «1933» і того ж року Фантазія на теми пісень «Бітлз» для струнного оркестру, ностальгійна і світла симфонічна поема «Спогад про Батьківщину», до 100-річчя української еміграції в США і вишуканий барвистий мініатюрний цикл «Пори року» для мішаного хору a capella, а ще два химерні твори, в яких трагічність переплітається з сарказмом, звороти банальних масових і кабаретових мелодій з трагічно сповідальними, молитовними епізодами: «Диптих» для струнного квартету (версія для камерного оркестру) та Концерт 3 для фортепіано з оркестром. Тоді ж продовжується діалог з музикою різних епох і народів, що виливається у транскрипції для камерного оркестру від Й. С. Баха, В. А. Моцарта, до «Кол Нідре» М. Бруха і популярних джазових мелодій.
60-річний ювілей композитора 1998 року святкують дуже пишно: численними концертами у Львівській опері, філармонії, Вищому музичному інституті імені Миколи Лисенка. Абсолютним потрясінням стає Третій фортепіанний концерт, солістом у якому виступає сам автор. Мізансцена десятирічної давнини повторюється, навіть з більш гостро розділеними полюсами: частина публіки вражена сміливістю й оригінальністю задуму, інша ж обурюється «ляпасом доброму смаку». Та байдужим не залишається ніхто. Невдовзі всього за три роки цей же спалах протилежних емоцій викличе опера «Мойсей» і навіть вихлюпнеться на сторінки львівської преси. Лише з плином часу стане зрозумілим, якими пророчими були візії Скорика і в Третьому концерті, і в «Мойсеї», якої сили художня алегорія в них закладена.
У 1999 році Мирослав Скорик повернувся в Україну вже на триваліший час (що не виключає його регулярних виїздів за кордон). Продовжував працювати у Львівській національній музичній академії імені М. Лисенка, далі керував Львівською організацією СКУ, а паралельно їздив до Києва, де провадив клас композиції в Національній музичній академії України імені П. Чайковського. У 1999 році, після смерті Івана Ляшенка, очолив Інститут музичної україністики та кафедру української музики у цьому ж столичному навчальному закладі. У 2000 році Мирослав Михайлович одружився з журналісткою Адріаною Стельмах.
Переступивши поріг XXI століття, композитор ні на мить не зупиняється у творчому, педагогічному, організаційному поступі. Після смерті одного зі своїх найталановитіших учнів, Івана Карабиця, 2002 року Мирослав Скорик переймає керівництво міжнародним українським музичним фестивалем «Київ Музик Фест», що представляє обличчя сучасної національної музики у світовому просторі. У складний для високого мистецтва час, з 2006 до 2010 року разом зі своїм колишнім учнем і другом Євгеном Станковичем очолює Спілку композиторів України. У 2012 році погоджується стати художнім керівником Національного академічного театру опери та балету України імені Т. Г. Шевченка і виконує цю творчо-організаційну функцію наступні чотири роки. Надалі викладає композицію і виховує нові генерації українських митців, виступає з концертами як піаніст, гастролює в багатьох країнах світу, диригує оркестром «Академія» і пише музику, «не збавляючи обертів». Взагалі масштаб діяльності композитора неймовірний! Теоретичні праці, педагогічна діяльність, редакторська робота, культурно-просвітницькі здобутки кожна з цих ланок діяльності, навіть поза творчістю, могла б забезпечити йому належне місце в історії вітчизняної культури, в кожній він виступає як першовідкривач, що прокладає нові незвідані шляхи, виступає на крок вперед, іноді всупереч загальноприйнятим канонам, вводить в обіг нові, нереалізовані раніше поняття і категорії. Дещо навіть шокуючи спочатку, доволі швидко його надбання поширюються, природно уживаються з правилами і переконаннями, а водночас відкривають шляхи до нових етапів розвитку.