Всего за 119 руб. Купить полную версию
Композитор говорив про причини своїх великих мандрів спокійно, нічого не приховуючи, не прикрашаючи дійсність, проте й обєктивно оцінюючи реальну ситуацію. На запитання в інтервю про причини його тривалого перебування за кордоном, відповідав прямо: «Ну, бачте, така була ситуація тоді, в Україні. Памятаю 1989 рік у Львові. В гастрономі, де я спробував щось купити, продавчиня послала мене так голосно й так далеко, що в пошуках заробітку я згодом опинився в Америці, а потім і в Австралії. Вирішив спробувати іммігрантського хліба. Ні, я не працював! Просто тимчасово виїжджав, коли настали скрутні часи у 1990-ті. Доводилося заробляти. Мене запросили спочатку з української діаспори. Виступав із концертами своїх творів, зокрема як піаніст. Перебував здебільшого в Нью-Йорку. Трохи жив у Австралії, там у мене родичі. Як і всі тоді, боровся зі скрутою як міг. Але це не була стала робота за кордоном. Я навіть офіційно залишався тут на роботі, просто брав відпустку власним коштом на рік і виступав за кордоном. Час від часу повертався, працював в Україні, а тоді знову їхав»[1].
Особою, яка на початку 1990-х років запросила Мирослава Скорика до США, був Вірко Балей (нар. 1938), композитор і диригент українського походження, професор Невадського університету. У Лас-Вегасі 1971 року він організував щорічний фестиваль сучасної музики, на який після падіння «залізної завіси» запрошував українських музикантів, у тому числі й Скорика. Для Лас-Вегаса композитор написав Другий скрипковий концерт, солістом в якому виступив знаменитий український скрипаль Олег Криса. Він же став першим виконавцем Другої скрипкової сонати на американському континенті.
Були й інші меценати, які підтримували українських музикантів і тих, які тільки приїжджали з концертами, і тих, які постійно жили в США Олега Крису, Миколу Сука, Юрія Мазуркевича, Олександра Слободяника, Володимира Винницького, Наталію Хому, Соломію Сороку та багатьох інших. Серед меценатів слід назвати композитора і громадського діяча Ігоря Соневицького (19252006). Заснована ним 1983 року «Музична Ґражда» (Music and Art Center of Greеn County) Центр Української Культури у місті Гантер протягом кількох десятиріч був і залишається важливим «вікном української культури» в Америці. На фестивалях української музики, що проводилися при Центрі, часто виступав сам Мирослав Скорик і постійно звучали його твори. Прилучилась до популяризації творчості композитора й Ірена Стецура (19382012), засновниця музичної серії в Українському інституті Америки.
Варто згадати ще кількох осіб, що відіграли істотну роль у поширенні музики Мирослава Скорика у Новому світі. Серед них назвемо Володимира Винницького (нар. 1955), лауреата численних конкурсів піаністів, зокрема й такого престижного як Міжнародний конкурс імені Маргарити Лонг в Парижі. Уродженець Львова, він закінчив Московську консерваторію, переїхав у США на початку 1990-х років і певний час був адміністратором фестивалю «Музичної ґражди» в Гантері (перейнявши цю функцію після смерті засновника музичного форуму Ігоря Соневицького), тривалий час викладав фортепіано в університеті Чарльстону (Південна Кароліна). Винницький часто виступав в дуеті з Мирославом Скориком, зокрема надзвичайною популярністю користувалися їх виступи з джазовими обробками класики та з пєсами в джазовому стилі самого Маестро.
Тісні контакти повязували композитора з іншими українськими музикантами віолончелісткою, лауреаткою Міжнародного конкурсу імені П. Чайковського в Москві Наталією Хомою (нар. 1963), піаністами Олександром Слободяником (19412008) та Миколою Суком (нар. 1945). Скорик виступав разом з учасниками квартету імені Миколи Леонтовича (цей колектив 1999 року дав низку концертів у США, присвячених 60-річчю композитора). Ряд творів цього десятиліття, зокрема Третій концерт для фортепіано з оркестром, пєса A-r-i-a для віолончелі, симфонічна поема «Спогад про Батьківщину», Партита 7 виникли під безпосереднім враженням перебування Скорика на американському континенті, призначені здебільшого для конкретних виконавців і колективів.
Та попри успіхи артистичної американської одіссеї, Мирослав Скорик завжди повертався в Україну. В одному з інтервю він сам пояснює таке рішення без зайвого патріотичного пафосу, але дуже переконливо: «Дякувати Богу, вдавалося попрацювати то там, то там і якось пережити ті часи. Тому це й поверненням назвати не можна. Напевне, я міг би в Америці залишитися дуже легко ще в 1980-ті. Але я був свідомий того, що тут все-таки важко пробитися. Тому щоразу, коли проводжу фестиваль Київ Мюзик Фест, намагаюся запросити когось з талановитих музикантів, яких доля занесла в чужі краї. Я навіть шість своїх концертів для скрипки з оркестром написав для українських музикантів-емігрантів: концерт 2 створив для американського українця Олега Криси, 3 для Юрія Харенка з Нью-Йорка, 4 для Юрія Мазуркевича з Бостона, 5 для львівянина Олега Каськіва зі Швейцарії, 6 для Олега Бєлова, який мешкає в Німеччині, але родом з Хмельницького. Мало того, я запросив цих скрипалів з різних країн світу додому, й вони виступали з цими концертами в Україні. Я відчуваю, що ті, хто залишився тут, із задоволенням хотіли б приїхати в Україну. Тобто, попри матеріальний добробут, є якась ностальгія, яка не відпускає. Навіть тоді, коли людина зовні в чужій країні видається успішною й нібито щасливою»[2].