А потім, поступово і невідворотно, до кінця літа, місто спорожніло. Одну третину киян (десь триста пятдесят тисяч мешканців) евакуювали, ще двісті тисяч призвали до лав Червоної армії. Залишились лише ті, кому не було куди податися, або невиїзні: хворі й старі, породіллі з немовлятами, інваліди Непотрібний біологічний вантаж. Дилема, яку радянська влада вирішила просто не зважати, зневажати й просто цих людей не помічати. Війна Жорстока.
Як сказала тоді ще жива мама: «тікають до чорта на кулічки». Всі виїздили з Києва куди тільки могли. «Тікають, як криси з «Титаніка» презирливо казала бухикаюча мама, але Максим все бачив і вже тоді розумів. Що мамі просто дуже лячно і вона здогадується, що скоро помре. Що їм двом, на відміну від всіх тих удачливих «крис», тікати просто нікуди, а так вони б теж залюбки Мама хоробрилася як могла і Максим усвідомлював, що це її гіпертрофоване презирство до евакуйованих сусідів лишень завіса, загородка, заслінка від страху. Аби бодай хоч таким чином не здатися і триматися до останнього Бодай на нетерпимості до інших, а насправді прихованій злості до долі
* * *Сонечко світило яскраво і його відблиски на Патріарших затьмарювали усі життєві негаразди й примарно присипляли турботи та занепокоєння. Стояла неймовірна спека, саме така, коли можна погодитись і на теплу абрикосову[35].
Антін розшнурував шнурки на кедах і заліз з ногами на лавку. Навкруги води росли дерева, даруючи відвідувачам Патріарших ілюзію прохолоди. Він сів у затінку, трохи далі від ставка, дивлячись на хіпстерську молодь навколо Патріків (як заведено називати Патріарші), що пила пиво і смалила цигарки, безтурботно насолоджуючись жарким полуднем. Потроху наближалася та година, о котрій колись двоє радянських людей і певна сутність, можливо, одна з проявів диявола, розпочали саме тут напрочуд цікаву полеміку про три-чотири докази існування вищого, і то некомуністичного, творця всього живого і неживого. Антін ще раз подивився навколо в надії почути відголос хоча б трохи цікавого діалогу поміж молоді, що обліпила ставок, як ті мухи порепаного кавуна, заради поживної прохолоди. Однак, як не прислухався, нічого путнього не почув. Єдиний хлопчик, у якого з усіх відпочивальників на Патріках не було пляшки в руках, читав якусь книгу. Антіну стало цікаво, що той читає і він знічевя пройшов повз нього, аби розгледіти назву. То був збірник задач з математики Сканаві. Антін вирішив пройти повз ботана іще раз. Навпроти по воді пропливла мати-качка зі своїм сірим, пухнастим виводком, що від неї не відставав ані на міліметр, побоюючись білого, великого лебедя, який не хотів з качками ділити ставок і шугав їх вряди-годи. Заглиблений в навчання хлопець навіть не підвів голови, аби подивитися на піке лебедя на бідних каченят, що голосно пищали й тріпали крильцями по воді.
Антін усівся назад на свою лавку. Його розморила полуденна спека і він знову почав згадувати, як його вигнали з інституту. Прикрість і туга засмоктали під ложечкою, немов голод. Він також любив цей підручник і лузгав з нього задачі, як насіння соняшника. Він міг би також зараз читати його. Або якусь розумну книжку, як той юнак в нью-йоркському сабвеї зі старого чорно-білого «муві», що ніяк не йшло з його голови. Він би також сидів біля води, тільки не тут, а в Івано-Франківську, на березі Бистриці й готувався б до навчального року. Так, саме так: не їздив би на заробітки, не купляв би мамі й сестрам їхні забаганки, намагаючись замінити годувальника-батька, не шукав би підробітку в Польщі, аби його жінкам легше жилося, а вчився б Навчався б що є міці, якби б знати заздалегідь, яке воно, «остарбайтерське» життя в Москві Антін відчув, як нестримно і несподівано гаряча сльоза скочується по його щоці.
Однак минулого не повернеш і наразі Антін «остарбайтер». Нікчемний, розгублений «іностранєц» в старезних кедах з брудними сірими шнурками, що сидить біля московського ставка. Так само розгублений, як тоді, коли не склав іспит і тинявся околицею міста, мов прокажений і не знав, що йому робити далі.
Саме тоді на обрії замайоріла Мачуха «городов русских». До свого лона, як остання шмара, вона впускала всіх без розбору. І молодих «западенських» спеціалістів-інженерів, вилетівших з інституту на останньому курсі через неспроможність поєднувати навчання і підробіток за близьким кордоном, як ось Антін. І красивих, здебільшого з причини юного віку, свіженьких панянок з Підмосковя, що шукали кращої долі, якою була його Ліза. І загадкових незнайомок, чи то в ній, Мачусі, на світ приведених, чи то також «понаєхавших», Антін ще не розібрався, якою є та постать з лівого і правого вікон сусіднього будинку. Ніби в очах Антіна: і лівому, і правому.