З плюсів (а батько завше вчив його віднаходити хороше в будь-якій ситуації) було те, що коли несподівано почалася окупація, одного вересневого вечора сорок першого, в комуналці залишилися лише він з мамою й одна зубожіла єврейська родина з двома дочками, що, так само як і Максим з хворою мамою, не мали на відїзд жодних матеріальних ресурсів. Та ще спорадично зявлявся чорний кіт. Спорадично, бо той навідувався вряди-годи й сідав поважно на облуплене підвіконня. Дві інші кімнати їхнього капітального старого будинку, що колись був прибутковим в доісторичні, себто дореволюційні часи, виїхали відразу ж: одну родину евакуювали з заводом в Семипалатинськ, інші втекли до родичів кудись там
Загалом, евакуація важливих для держави громадян начальства та НКВС почалася з початку липня. Їхні родини дременули на схід першими. До вокзалу безперервно підкочували «емки» і лімузини чинів повище і до вантажних вагонів загружалося їхнє нескінченне майно. Потім настала черга державних обєктів і обслуговуючого їх персоналу з родинами. Евакуація останніх почалася через два тижні, в середині липня сорок першого.
В столиці ніхто про те, що бої вже йдуть під самим носом, не казав. Взагалі говорити треба було менше і не робити ніяких припущень, аби не затаврували шпигуном. Ніхто з киян не знав про героїчну відвагу воїнів Дніпровської військової флотилії, льотчиків-винищувачів і зенітників. Адже зенітні установки було нагально поставлено на всіх схилах Дніпра та на дахах найвищих будинків. Їхні батареї розташовувались навіть в Піонерському саді[32], де так полюбляв гуляти малий Максим.
Про війну кияни дізнавалися з авіанальотів, котрі почастішали. Однак влада в пресі й по радіо демонструвала свою незворушність і непереможність. В столицю постійно привозили трупи німецької техніки, немов показуючи: «Бачте? Ми їх переможемо».
Зокрема 30 червня на Хрещатик, на площу перед обкомом партії, притягли блискотілий трофей збитого на підступах до Києва бомбардувальника «фашистського стервятника», юнкерса. З балкона в ту ж мить перший секретар ЦК КП(б)У Хрущов штовхнув експромтом полумяне звернення до містян про силу радянської армії. Як то полюбляли тоді повторювати слова пісні «от тайги до британских морей Красная Армия всех сильней».
Ніби нехтуючи промовою першого секретаря, на сонці, на тому самому місці, де колись стояв памятник Столипіну, а згодом Марксу, там, де дуже скоро стоятимуть перші німецькі машини з окупантами, а потім декого з них там же повісять після суду, на кузовах вантажівок лежало воно. Ніби живе, воно дихало в такт словам Хрущова і не зважало на партійника, не зважало на стихійний мітинг, що виник навколо нього, не зважало на будь-що, що б не відбувалося довкола Ніби морське чудище, хіба що з моря небес, а не води.
Максим дивився на нього, затамувавши подих. Здавалось, ніби були тільки воно і він, і нікого більше навколо. Стихла промова Хрущова і приглушений, нервовий галас киян. Чудище зиркнуло на Макса (як його називали однокласники):
Чому не втік?
Не мали можливості. Мама хвора, та й Коротше, не мали можливості, чесно подумки відрізав хлопець.
Поважаю, усміхнувся металевий агрегат своїми яскраво-жовтими кінчиками крил і пропелерів.
Максиму при цьому здалось, що він ось-ось почне ними крутити й полетить геть, немов бабка. Однак, той залишився лежати на дощатих кузовах вантажівок і зівнув:
Мама помре. То таке. Всі рано чи пізно Ти, головне, не сумуй. Я тобі допоможу. Можливо. А можливо й не я. А, можливо, і не допоможе тобі ніхто знічевя промовило чудище. А потім таки додало: Однак, гер[33], ти зі мною ось зараз розмовляєш і я дещо таки відчуваю і можу.
У юнака закрутилось в голові від тих слів юнкерса і він ледь не впав. «Ти чого? А?» зиркнув на нього і буркнув невдоволено дядько в кашкеті-«сталінці» В тебе що, сонячний удар?». Максим мотнув головою, ще раз поглянув на юнкерса і подався додому з тієї площі. «Проща, а не площа» враз подумалось юнаку. Дорогою до своєї Круглоуніверситетської все думав про той літак. Перед очима стояли його «балкенкройци»[34]. Всі чорно-білі хрести на крилах і фюзеляжі були гострими й загрозливими. Навскіс поставлена свастика ніби погрожувала і не зважала. Уся ця нахабність геометричних фігур при сутичці наживо хлопця не так обурила, як злякала. Адже в пресі на карикатурах зовсім не так зловісно зображали німецьку техніку, якою вона виявилась насправді