Саме тоді на обрії замайоріла Мачуха «городов русских». До свого лона, як остання шмара, вона впускала всіх без розбору. І молодих «западенських» спеціалістів-інженерів, вилетівших з інституту на останньому курсі через неспроможність поєднувати навчання і підробіток за близьким кордоном, як ось Антін. І красивих, здебільшого з причини юного віку, свіженьких панянок з Підмосковя, що шукали кращої долі, якою була його Ліза. І загадкових незнайомок, чи то в ній, Мачусі, на світ приведених, чи то також «понаєхавших», Антін ще не розібрався, якою є та постать з лівого і правого вікон сусіднього будинку. Ніби в очах Антіна: і лівому, і правому.
V
Прогримів Бабин Яр. Містяни стали тихими-тихими й кожен старався бути для окупантів невидимим. Однак, в тому жовтневому Києві сорок першого ще для Максима не відбулися найкарколомніші зміни. Буревій ще чекав на нього
Єврейських дівчат-сусідок, котрі також змушені були залишитись в рідному місті, звали по-канонічному: Іда і Сара. Однак, задля конспірації, тепер їх величали Іриною і Надією. Євреїв після підпалу Хрещатика розшукували й розстрілювали. Тому імена Іра і Надя були значно коректнішими в побутовому вжитку. А після Бабиного Яру, куди вони дивом не потрапили завдяки старій матері й сподіванню ще розшукати в окупованому місті батька, Максим зі здивуванням констатував, що вони називалися відтоді тільки так. Не було і натяку на їхні старі імена. Ніби від народження їх не чули. Друзі зниклого батька зробили їм підробні документи в паспортному столі й все на тому. Ні слова більше.
Все тоді відбувалось неначе уві сні. В мареві найстрашнішого кошмару, коли силкуєшся прокинутись, але все ніяк. Хлопець чудово розумів, що ось-ось, в будь-яку хвилину, увірвуться німецькі солдати і його сусідок розстріляють Іді й Сарі, себто Ірі й Наді було ще страшніше вони просто чекали, коли ж за ними прийдуть. За «брудними жидівками», на яких вони враз перетворилися в рідному місті. За корінними киянками, котрі за щасливим збігом обставин не зявилися за наказом на кут вулиць Мельника і Доктерівської двадцять девятого вересня Однак, дні збігали, а за ними так ніхто і не приходив.
Іда молодша за Сару на пять років. Обидві чорняві, носаті й балакучі (в мирний час) і залякані, заплакані, тихі й пригнічені (в час окупації). Їхній батько невідомо куди зник ще наприкінці вересня, і хоча вони жили в одній комуналці, не годилось якось юнакові цікавитись, мовляв, де ваш батько, дівчатка? Адже, коли йшов за водою до Дніпра в перші дні окупації Києва (водогін був зруйнований) бачив на власні очі розстріляних євреїв на схилах Дніпра. Про що тут питати, коли й так все зрозуміло?
Мати їхня плакала і щось увесь час шепотіла на їдиш, коли гадала, що її ніхто не чує. Максим напевно того не знав, яка саме то була мова, однак знання німецької, української, російської й англійської давало певні уявлення, що це точно не європейська говірка. Дочки на неї шикали й майже не випускали з кімнати. Рівень страху був максимальним.
Загалом, все якось було. Здебільшого, як в кошмарі. І ніхто ніяк не міг прокинутись. Всі гадали, що гірше вже немає куди. Однак, ситуація значно погіршилась в кінці місяця.
* * *До їхньої комуналки, в пусті кімнати, підселили постояльців двох німецьких офіцерів. Молоді єврейки тоді сховалися у своїй кімнаті й два дні з неї не виходили, а матір їхню Максим взагалі після цього жодного разу не бачив. Максим все розумів і лишень тихцем підглядав за фріцами. Страшні часи ще тоді для нього не настали: були з запасів борошно і гречка і, головне ще ледь жевріла мама
Обидва офіцери Третього рейху були вишколені, дисципліновані, як всі німці, котрих він до того зустрічав на блокпостах і просто на вулиці. Однак, якісь молоді й.зелені, чи що? Не буянили та поводилися загалом аж занадто пристойно, як для окупантів. Побоювання щодо того, що вони напються і почнуть стріляти в стелю квартири зі своїх «вальтерів», котрі завжди висіли у них на паску в кобурі, не справдилися. Так само вони не приводили розпутних жінок, котрих в окупованому Києві стільки завелося, немов всі киянки стали такими Тож минуло кілька день після їхньої появи й молоді єврейки потроху, з острахом, але таки почали зявлятися на спільній кухні та у вбиральні комуналки. Жити ж якось треба?
Від молодшого фріца завжди пахло шоколадом і коньяком, та так потужно, що Максим ледь не втрачав свідомості від того запаху. Якось він зустрів того без побратима на кухні й намагався завести розмову на своїй німецькій, котру в його школі дуже гарно викладали до війни. Однак німець, хоча все усміхався, було видно, як напружено стискає ручку примусу і з осторогою озирається на юнака. Максим тоді знічевя відступив. Та й пістолет в кобурі фріца не дуже спонукав до душевної бесіди. «Не вийшло, подумав тоді хлопець. Ну і грець з ним! Якщо стрільне і мене поранить нічого йому за це не буде. Жодним чином».