Насамперед капітан вирішив дізнатися, які втрати поніс його ескадрон. Зясувалося, що смертельні перегони вдалося подолати лише третині тих, хто зовсім недавно помчав в атаку. Таким чином під командуванням капітана Леопольда Грота залишилося тридцять три улани. Не пощастило поручнику Томашевському. Хтось бачив, як зовсім поруч з ним вибухнув снаряд. Що сталося потім, розповідач вже не бачив, але всі розуміли, що нічого доброго. Капітан Грот закликав до себе підпоручника Грабовського єдиного офіцера, який залишився живий, і, присівши на якесь повалене дерево, вони схилилися над розгорнутою мапою.
Про що говорили і що вирішували командири, улан Валько не знав. І що найдивніше, це його навіть не цікавило. Зараз він хотів лише одного: сісти на землю і просто відпочити. Надто вже важким видався сьогоднішній день, до кінця якого ще може статися будь-що.
Марко досі не міг змиритися з думкою, що почалася війна і він сам на війні. Спокійне перебування на околицях Познані завершилося вранці першого вересня, коли з Варшави прийшло повідомлення про напад Німеччини на Польщу. Спочатку цьому ніхто з нижчих чинів уланського полку не повірив, бо перед ними було тихо. Мало того, за даними розвідки, на тому березі Одри взагалі не було частин вермахту. (Марко Валько напевне здивувався б, коли б дізнався, що до таких даних долучився його колишній односелець Михайло Смоляр.) Командир армійської групи «Познань» генерал-майор Тадеуш Кутшеба увесь перший день війни телефонував до Варшави Головнокомандувачу Війська Польського маршалу Едварду Ридз-Сміглому з настирливим проханням задіяти свої війська для допомоги сусідам, на котрих прийшовся головний удар вермахту, арміям «Лодзь» і «Поморя», але щоразу отримував наказ залишатися на місці.
Найважче довелося пережити армії «Поморя». Перед генералом Бортновським була поставлена конкретна задача: не пропустити німецькі війська до Данцига, таким чином утримати «польський коридор». Найімовірнішим місцем удару у Варшаві вважали північний напрям, тому там поляки і сконцентрували основні сили. Коли ж генералові Бортновському повідомили, що німці вдарили на півдні, де оборона була не така сильна, він одразу перекинув на небезпечну ділянку підкріплення. На біду командуючого армією «Поморя», німці не дали йому це зробити, і поки польські війська були ще в дорозі, вермахт вже розколов неприятеля надвоє. У польських військах панувала плутанина, причому північне угруповання опинилося в оточенні і припинило опір вже пятого вересня. Командування польською армією разом з малочисельним південним угрупованням отримали наказ відступати до Варшави.
Лише на девятий день війни полк, у якому служив улан Валько, підняли за тривогою і прискореним темпом перекинули на південний схід. Звичайно, Марко не знав, що генерал Кутшеба нарешті отримав від Головнокомандувача довгождану радіограму лише з однією фразою «Сонце сходить». Це був наказ рухатись більшості уланів до відомого лише командирам місця невідомої річки Бзури.
Генерал-майор Тадеуш Кутшеба спішив. Він почувався винним перед своїми бойовими товаришами по зброї командувачами армій «Поморя» та «Лодзь» бригадним генералам Владиславу Бортновському і Юліушу Руммелю. Вони першими прийняли на себе удар німецьких військ, у той час, як «Познань» чекала наказу. Але на війні накази не обговорюються.
Того ж дня армії під командуванням Кутшеби завдали несподіваного удару німецьким військам, котрі ні про що подібне й не підозрювали. Німецький генерал Йоханнес Бласковіц настільки був упевнений у тому, що на всьому проміжку, що віддаляв його Восьму армію від Варшави, немає жодного озброєного поляка, що від несподіваного удару польської кінноти змушений був залишити тільки вчора захоплені міста Лечице та Пятек. Втративши півтори тисячі солдатів, німецькі генерали перейшли до оборони. Зрештою, на цьому успіх польських армій і закінчився. Зрозумівши, що непотрібна для німців затримка біля забутого потічка, який поляки чомусь гордо називають річкою, віддалить завершення самої війни, на допомогу своїм частинам німецьке командування перекинуло підкріплення і майже всю авіацію.
Марко Валько, напевне, ніколи не забуде той момент, коли вперше побачив, як німецькі літаки безперешкодно розстрілювали польську кінноту. Це сталося серед чистого поля, де не могла сховатися навіть піхота, не кажучи вже про вершників. Хаос панував не лише на землі, але й на небі, коли, здавалося, літаки ось-ось зіткнуться, але в останній момент вони встигали відвернутися, залишаючи на землі убитих й уланів, і коней. Серед того божевілля бігали перелякані коні, вже без вершників, але й вони потрапляли під численні траси куль, що рясно лилися з неба.