А Марія продовжувала:
Я чекала довго, всьо думала, що Федько поможе мені, але коли помер мій тато, прийшла до тебе. І щоб ти знав: я так то не лишу! Якщо мені не будуть платити грошей, то я піду далі.
Вона не уточнила, куди піде у разі відмови, але Андрій вловив у її голосі погрозу. Тим не менше він вирішив не нариватися.
Що ж, скажу чесно: я чекав на тебе! сказав він. Федя говорив зі мною про то
Говорив? То чого ти мені не сказав?
А що я мав казати? Всьо то, що ти собі навигадувала, то неправда!
Що всьо? не зрозуміла Марія.
Всьо! По-перше, я ніколи не був в ОУН! Сама розумієш, що то заборонена організація, поляки за нею ганяютьсьи, а в мене файна робота, нашо мені то?
А
А друге, що неправда, то що твій чоловік тоже був в ОУН!
Марія широко розплющила очі.
Та як ти то говориш? В поліції мені сказали, що він націоналіст! заперечила вона.
То тобі в поліції так сказали, бо вони не знали правди. Федя, хоч вже і не в поліції служить, все ж має там звязки. Він і повів мені, що твій Павло був не в ОУН, а служив більшовицьким агентом.
То неправда! сказала ошелешена почутим Марія.
Хочеш, щоб тобі в поліції підтвердили мої слова? запитав Андрій. Йди, спитай їх! Вони тобі скажуть, але тоді ти не те що не получиш грошей, але ще й станеш для них вдовою ворожого агента! Скажи: то тобі треба?
Після таких слів Марія вся осунулася. Жінка раптом зрозуміла, що усі плани, на які розраховувала, враз зникли і вона залишилася з тим, що і була, й навіть надія на краще зникла.
Що мені робити? розгублено запитала вона. Як мені далі жити?
Андрій співчутливо подивився на колишню сусідку.
Тобі вже не сімнадцять років, Маріє! сказав він. Знаєш життя! Подивись, як живуть твої сусіди і твоя мати. Роби те саме. І всьо буде добре!
Це, певно, були не ті слова, які сподівалася почути Марія, але щось інше Андрій Валько говорити не хотів. Він демонстративно подивився на годинник і підвівся.
Мушу йти! сказав господар. Робота чекає. Послухай моєї поради, Маріє! Вертайсьи додому і не думай про легкі гроші. Вони ще нікому добра не приносили. І ще одна моя порада: нікому більше не говори про Павла. Зараз у Варшаві навіть більше ненавидять більшовиків, ніж українських націоналістів. Не варто нагадувати комусь, ким був твій Павло.
Розбита почутим, Марія попрощалася й пішла; Андрій же залишився ще на деякий час. Йому потрібно було відійти від неприємної для себе розмови. Приїзд Марії остаточно вибив його зі звичного порядку, і Андрій вирішив, що нічого поганого не буде, коли він перекине ще одну чарчину горілки.
7
уряд буде підтримувати процес нормалізації українсько-польських взаємин, візьме під увагу господарські потреби та мовну і культурну окремішність української меншини.
Міністр внутрішніх справ Польщі В. Рацкевіч Виступ у Сенаті, грудень 1935 р.
У приймальні міністра внутрішніх справ Речі Посполитої аудієнції чекали троє чоловіків. Вони сиділи на кріслах біля масивних дверей і майже не реагували на присутність помічника. Той зручно умостився за столом навпроти вікна і також лише іноді кидав мимовільний погляд на присутніх. Здавалося, у його поставі і поведінці не було жодної вади всім своїм виглядом він підкреслював необхідність своєї роботи й у цьому приміщенні, і для Польщі в цілому. Темний костюм лежав на помічникові міністра бездоганно, нічого на ньому не було зайвим і навіть пасувала чорна траурна стрічка на лівому рукаві. Хоч всепольський траур, оголошений на смерть Маршала Юзефа Пілсудського, офіційно завершився, багато чиновників не спішили знімати траурні стрічки ні з рукавів, ні з приспущених біло-червоних знамен.
Запрошені чорних стрічок не мали, і причина цьому була не у тому, що всі троє були українцями і мали свою думку щодо колишнього Начальника держави. Швидше навпаки: вони належали до поміркованого крила українського істеблішменту і, мало того, були присутні на церемонії поховання Пілсудського. Звичайно, їм не дозволили йти за гробом у перших рядах, там вистачало більш високих гостей, причому з-поміж усіх виділялася огрядна фігура голови німецької делегації Германа Ґьорінга. Прибулі на похорон українці скромно йшли десь посередині довгої процесії, і, здавалося, так буде й надалі: про них забудуть і згадають лише тоді, коли настане конечна потреба.