Що тут буде? тихо запитав він.
Крушельницький подивився на Осипа.
Новенький? тільки й запитав. Співати будемо і зустрічати сонце. Тому, молодий чоловіче, співайте від усієї душі, якщо хочете, щоб ви побачили сьогоднішнє сонце.
Букшований не зрозумів слів Кульчицького, але тут спереду знову почувся голос коменданта.
«Інтернаціонал» почи-най!
І весь плац одразу почав співати.
«Повстаньте, гнані і голодні
Робітники усіх країв,
Як y вулкановій безодні
B серцях y нас клекоче гнів».
Тим часом комендант походжав між шеренгами, прислуховуючись до того, як співають вязні. Час від часу він зупинявся перед кимось, слухав спів, потім неохоче йшов далі.
Відставити пісню! крикнув комендант.
Він зупинився перед матросом із Кронштадта. Видно, партійний гімн у виконанні матроса видався комендантові нещирим.
Що, троцькістська мордо, тобі не подобається наш гімн? заверещав комендант і без жодних слів вистрілив матросу в голову.
Той мішком звалився на землю.
Пісню почи-най! знову прозвучала команда.
Вязні знову почали спочатку, але вже після першого куплету знову замовкли. Комендант зупинився перед якимсь азіатом, що також лише сьогодні прибув на острів. Нещасний не співав, бо зовсім не знав російської мови. Осип підозрював, що він навіть так і не зрозумів, чого його заарештували і чому відправили аж сюди, далеко на північ. Куля коменданта не дала навіть дізнатися, чим він завинив перед Радянською владою.
Почи-най!
Так вони зустріли полярне сонце. На плацу залишилися лежати шестеро тих, хто, на думку коменданта, недостатньо завзято співав пролетарський гімн, а решту повели на роботу повертатися до трапезної було вже пізно.
1935 рік
6
Тома Білецький помер саме на Страсну Пятницю, тихо й непомітно, як і жив останні роки. Жінка Катерина з дочкою Марією якраз були у церкві, де служилася вечірня з виносом плащаниці, а коли повернулися додому, то побачили, що Тома лежить на ліжку, витягнутий у весь свій невеликий зріст, а біля нього на підлогу впав «Талергофський альманах», з котрим він не розставався. Саме ця книга було останнє, що бачив у своєму житті Тома Білецький. Видно, помер Тома вже давніше, можливо, одразу після того, як жінка з дочкою відправилися до церкви, бо тіло вже захололо, та й смерть вже зігнала з обличчя знайомі риси, і тепер Тома був схожий на інших покійників: без виразу та всього того, що різнило їх між собою.
Побачивши його, Катерина важко опустилася на лаву. Сліз не було; жінка виплакала їх, ще чекаючи чоловіка з Талергофа. Навіть усі роки після того, як він повернувся змінений, зовсім не той Тома, якого вона знала, але тим не менш живий, Катерина ніколи жодним словом не дорікнула своєму чоловікові: ні тоді, коли попервах той не мав сил для повсякденної сільської роботи, ні коли знову узявся за минуле, ні останніми роками, коли сили зовсім покинули його. Вона завжди знала, що це має статися, навіть готувалася до цього, але Тома, як завжди буває, помер несподівано. Уся підготовка до Пасхи, її майбутнє святкування, пішли нанівець. Все враз стало неважливим. Залишився лише розпростертий на ліжку Тома й майбутні клопоти.
Дивно, але саме дочка Марія опамяталася першою.
Мамо, чого ви сіли? Треба щось робити! озвалася вона.
Катерина неначе прокинулася. Вона подивилася на мертвого Тому, підвелася й кивнула головою:
Так, дочко, треба робити!
Вона пішла до іншої кімнати й невдовзі повернулася вже одягнута у чорне, схожа на монашку. Набираючи у цебро воду, Катерина сказала Марії:
Піди до Василя Вовка. Скажи, що тато помер.
Почувши таке, Марія здивовано подивилася на матір.
Але ж вуйко Василь найбільше постраждав обережно відказала вона.
Ні вона, ні мати, ні перетинці, ні тим більше сам Василь не забули, що саме їхній Степан став винуватцем того, що довелося пережити родині Вовків. Зрештою, саме це було причиною, що Білецькі так і залишилися жити осторонь від усього села, стали чужими для односельців, навіть чужішими, аніж родина Гутманів. Спочатку це було продовженням того ставлення, яке панувало у селі ще від того часу, коли Тома носився зі своїм товариством імені Качковського; затим неприязнь посилилася, коли Олекса Мороз та Андрій Валько відібрали у Степана підписаний тим-таки Томою протокол, з якого перетинці дізналися, що вони заледве не квітами зустріли Червону армію як свою визволительку; не сприяв покращенню відносин і той факт, що Тома Білецький знову пристав до вже відродженого товариства москвофілів і, на відміну від сусідів, просто за так отримував гроші, коли іншим доводилося тяжко гарувати на своїх полях.