Тепер же, коли Томи не стало, раптом виявилося, що й звернутися за допомогою немає до кого. Тому Катерина і послала дочку до коваля, слушно припустивши, що той не відмовить.
Василь Вовк не відмовив. Він саме був на дворі, коли у хвіртку зайшла Марія і повідомила про новину. Василь зняв з голови шапку і побожно перехрестився. Подивившись на молоду жінку, він кивнув головою і промовив:
Зробимо!
Марія лише кинула: «Дякую!» й побігла додому. Саме у цей момент з хати вийшла Орина.
Чого вона приходила? поцікавилася жінка.
Тома помер! повідомив Василь і додав: Відмучився!
Від чого? не зрозуміла Орина. Він нічого на городі не робив! Ні він, ні дочка! Одна Катерина тягнула всю господарку!
То й треба їй помогти!
Як виявилося, ніхто у селі не згадав про минуле, чим міг допоміг, і вже до вечора помитий та одягнений у святочне Тома Білецький лежав на столі під вікном. Яків Смоляр обіцяв зробити труну до завтра, але так було прийнято, щоб першу ніч покійник лежав просто на столі. Аж тут виникла інша проблема: за всіма канонами церкви ховати належало на третій день, тобто у Великодню неділю. А оскільки у цей день треба веселитися та радіти Воскресінню, тому не прийнято віддаватися печалі та здійснювати панахиду, щоб не затьмарювати дні радості. Зять Томи Юрій Зозуляк, священник із сусіднього Сорочина, дорогою до Перетина заїхав до свого друга отця Петра Лісовича й домовився, що поховають тестя наступного дня, у суботу. Щоправда, той-таки канон забороняв здійснювати панахиду у самій церкві, де посередині на спеціальному столику лежала виставлена для поклоніння плащаниця. Хоч таке траплялося не раз, сусіди побачили у цьому деякий неприємний для покійного знак: значить, його діяння тут, на землі, не сподобалися там.
Тому Білецького поховали тихо, без церковного дзвону («Да молчит всякая плоть человіча»[9]). Після похорону зазвичай збиралися у хаті, звідки винесли покійника, щоб помянути його, але була субота перед Великоднем, дехто з господинь ще не випік паску, та й роботи у такий день завжди не бракувало, тому зять Юрій Зозуляк запросив тих, хто проводив його тестя в останню дорогу, на девять днів.
На тому й розійшлися. Розуміючи, що до завтрашнього ранку вже нічого мати з сестрою не встигнуть зробити, Єлизавета залишила в хаті привезений нею кошик з необхідними до завтрашнього дня продуктами і востаннє поцілувала маму. Пообіцяла приїхати в гості у вівторок.
Цей Великдень помітно вирізнявся від попередніх хоча б тим, що після «демаршу» уперше відвідав батьківську хату Михайло Панас, і не просто так, а власним транспортом, щоправда, не бричкою, а фірою, до того ж запряженою лише одним конем. Вони чесно відстояли в церкві всю службу і великою сімєю баба Феодора, батько Роман з Марією, брат Дмитро та Михайло з Оленою і дворічним сином Андрієм дочекалися, поки отець Петро покропить їхні кошики з припасами, і сівши уже на дві підводи, рушили додому.
Дмитро вирішив проїхатися на фірі брата, адже по-справжньому вони так і не поговорили після того, як півроку тому він повернувся з війська. Звичайно, і він, і батьки час від часу навідувалися до Сорочина й знали, як живе їхній безпутній син, але ще жодного разу Михайло не відвідував батьківську хату. Зрештою, ніхто йому цього не забороняв, але їхати самому, без Олени, він не хотів. Сама ж Лея, що стала Оленою, зараз сиділа на покладеній поперек фіри лавці, однією рукою підтримувала сина, а другу тримала на вже великому животі Михайло дослухався до поради батька і, щоб не залишати жінку самою, коли він служитиме у війську, вирішили народити другу дитину. Молода жінка не знаходила собі місця, а у міру того, як вони все ближче підїжджали до Перетина, її обличчя хмурніло дедалі більше. Коли ж за зеленими деревами виглянула її батьківська хата, Олена опустила голову ще нижче і закрила очі. Михайло спиною відчув, що з дружиною щось не так, перервав розмову з братом і обернувся.
Лею, що з тобою? Тобі погано? стривожено запитав він.
Олена підняла заплакані очі.
Ні, нічого! То я просто так! спробувала усміхнутися вона. Давно не була тут! Зараз пройде!
Михайло хотів щось відповісти, але Дмитро застережно поклав руку на плече братові, мовляв, залиш її, ти тут не допоможеш. Михайло ще раз подивився на дружину, затим перевів погляд на склеп Гутманів, і його настрій упав зовсім: на обійсті він зауважив постать матері Леї Фейге. Найгірше було те, що й та побачила кавалькаду возів і бричок, якими перетинці поверталися з Великодньої відправи. По тому, як завмерло її тіло, Михайло зрозумів, що Фейге упізнала свою дочку. Олена все не наважувалася підвести голову, але поки вони проїжджали мимо батьківської хати, молода жінка відчувала на собі важкий погляд рідної людини. Ніхто не проронив ні слова, але всі розуміли, що Гутмани так і не пробачили свою безталанну дочку.