Ком!.. Ком!.. Шнель!.. Ще й поманив до себе пальцем.
Дядько підходив так (а це був дядько, літній уже чоловік, ще й з тиждень не голений, бо заріс щетиною по самісінькі очі) так підходив до Гайдука, наче його тримав хто за поли. Гайдук дивився пронизливо й строго, в дядька, мабуть, уже й жижки трусилися, бо він ледь ноги переставляв: підходив, наче за власною смертю. Гайдук напустив на себе ще більшу строгість, його тішив оцей переляк, і коли дядько підійшов, він, ні слова не кажучи, став його роздивлятися.
Дядько заворушив плечима, переступив з ноги на ногу, зітхнув, як натомлений віл. Він не знав уже, мабуть, що й думати, він навіть оглянувся, мов шукаючи підтримки, але вулиця довкола була наче виметена тільки він і оцей, одягнутий у німецьке, чужинець, який пік його поглядом.
Хто такий? Чого тікав? запитав нарешті Гайдук. Спитав уже по-українському, тільки слова пролунали дивно, наче калька з німецької.
А бодай вам, як ви мене налякали!
Чоловік раптом усміхнувся, переляк враз щез із його очей, і вони стали такі веселі й цікаві, що Гайдук уже й не знав: обмирав щойно оцей дядько од страху чи прикидався.
Чого втікав? спитав ще строгіше.
Я? здивувався чоловік. А чого б це я мав утікати? Я ж вас признав іще здалеку.
Упізнав? І хто ж я, по-твоєму?
Та Гайдук же!.. Чи як вас теперички
Тепер настав час здивуватися і Гайдукові. Гайдук ще раз пильно придивився до дядька, і щось у ньому почало мов спливати: якісь давно знайомі риси пробивалися крізь густу щетину, зморшками взяту обвітрену шкіру, товсті веселі губи, цікаві, як живчики, очі.
Та я ж Іван Приходько! вже зовсім весело вигукнув дядько: він був дуже потішений тим, що Гайдук ніяк не може його впізнати.
І Гайдук враз пригадав. Пригадав, що оцей Приходько був комнезаможцем. І водився з Ганжою. І їх розкуркулював. А тепер стоїть перед ним хоч би тобі що!
Комнезамож Приходько? А де твій дружок?
Дружок? спантеличено заблимав Приходько.
Ганжа!.. Чи, як почалася війна, ти з ним посварився?
А я ні з ким не сварюся, відповів безтурботно Іван, і об цю його безтурботність прямо-таки розбивалася Гайдукова суворість.
Чого не втік? запитав він сердито.
Куди? витріщився дурнувато Іван.
З більшовиками! За Урал, до Сибіру!
А в мене чоботи зносилися до Сибіру тікати Та й чого б оце я до Сибіру того перся, як мене й тут зашпори беруть. А там, кажуть, і слина замерзає у роті.
А як візьмемо й посадимо?
Та за що ж мене садовити?
А з більшовиками хто якшався? Владу радянську підтримував?
А я ще супроти жодної влади не йшов. От ви прийшли, то я таки знову за вас
А де подівся партквиток? Заховав?
Сховав би, аби мав що ховати. Мене ж не прийняли! У тебе, сказали, язик як мантачка, ти всі партійні секрети по селу рознесеш. В тебе, сказали, в голові сама лиш полова, тебе треба спершу пропустити через віялку А що я, дурний: живцем у віялку пхатися?
Куди біг? перейшов на інше Гайдук: будь-яка злість розбивалася об дурнувату відвертість цієї людини.
До Бородая Несу ось олію.
Замість самогонки, чи що?
Та ні ж лікувати! Там списали, кажуть, так, що страшно й глянути. Лежить, кажуть, і поворухнутись не може А ви не скажете, за що його так?
Заслужив, відповів коротко Гайдук: йому вже набридли ці теревені. Ну, йди. Іди та лікуй. Та свою спину побережи!
То й ви ходіть здоровенькі! закивав йому привітно Іван.
І знову Гайдук не міг зрозуміти: так людина сказала чи на щось натякає. Пішов далі насуплений: чомусь розмова з Іваном зіпсувала геть настрій.
Хата ж, в якій колись жив Твердохліб, а потім Івасюта, а віднині житиме він, не порадувала його своїм видом. Стіни в патьоках од дощів, бозна-коли й мазані, вікна голі, сумні, якісь аж осліплі, бляшаний дах, колись пофарбований у червоне, тепер аж рудий, навіть димар перекособочився: металевий півень на ньому дивився не в небо, а сумно нахилився донизу, наче хотів злетіти на землю та все ніяк не наважувався. Гайдук похмуро піднявся на ґанок, взявся за клямку, але дверей одчинити не зміг: були замкнені. Зійшов донизу, заглянув у вікно.
Всередині було не краще, аніж знадвору. Біля ліжка валялася ковдра, подушки зімяті, розкидані, наче ними хтось бився, один стілець перекинутий, а стіл стояв навскіс. Гайдук вороже подивився на ліжко, широке, двоспальне, на якому спав Івасюта з Олькою і на якому тепер доведеться спати йому. «Викину!.. Спалю, щоб не лишилося й сліду!» Обійшов ґанок, заглянув у друге вікно: там було наче ще брудніше. «Свинота! подумав про Івасюту та Ольку Гайдук, хоч Олька тут давно не жила, а жив один Івасюта. Але Гайдукові хотілося так думати, він відчував од цього якесь аж задоволення мстиве. Свинота немита!.. Ну, та вона в мене потанцює! Вона в мене належиться! пригадав Ольчину звичку майже до обіду валятися в ліжку. Кожну дошку в підлозі вилизуватиме!»